— Не для всіх, — зауважив Бельман.
Олтман гигикнув. Їхні кроки проковтнула луна.
— Послухайте-но поради знавця, комісаре. Облиште все, як воно є. Не морочте собі голови. Несправедливість — це ніби клімат. Якщо ви неспроможні жити в ньому, мусите кудись переїхати. Несправедливість — це навіть не частина системи. Це і є власне система.
— А я не про себе, Олтмане. Я з цим проживу.
— Але і я не про вас, Бельмане. Я про того, хто не здатен з цим жити.
Бельман кивнув. Особисто він, безперечно, здатний змиритися з обставинами. З Міністерства юстиції вже зателефонували. Певна річ, не особито міністр, але дзвінок можна було розтлумачити лише таким чином. Вони задоволені. Отже, це матиме добрі наслідки й для всього Крипосу, і для його особистої кар’єри.
Зійшовши сходами, вони вийшли на світ Божий.
Юхан Крон виліз зі своєї синьої «ауді», розкривши обійми Сигурду Олтману, поки вони переходили дорогу.
Бельман стояв і дивився услід звільненому та його адвокатові, допоки автівка не зникла за рогом, у напрямку Тойєн.
— А чому не зайшли привітатися, коли вже прийшли, Бельмане?
Бельман озирнувся. Це був Гуннар Хаген. Він стояв на тротуарі на тому боці вулиці, у самій сорочці, схрестивши руки на грудях.
Бельман перейшов вулицю, й вони потисли один одному руку.
— Хтось приніс про мене чутку? — спитав Бельман.
— У відділі убивств усе потаємне, так чи інак, виходить на світ Божий, — мовив Хаген, широко усміхаючись і потираючи змерзлі долоні, щоб зігрітися. — До слова. Мене викликають у Міністерство юстиції наприкінці наступного місяця.
— Зрозуміло, — сказав Бельман полегшено. Він чудово розумів, про що, імовірно, йтиметься на цій зустрічі. Реорганізація. Скорочення штатів. Розподіл відповідальності під час розслідування убивств. А от чого Бельман не збагнув, то це, що Хаген мав на думці, кажучи «до слова» після фрази «все потаємне, так чи інак, виходить на світ Божий».
— Але ж ви знаєте про зустріч, — мовив Хаген. — Вони ж нас обох просили написати пропозиції щодо прийдешньої реорганізації у розслідуванні убивств. І вже незабаром крайній термін.
— Навряд, щоб вони надто зважали на наші побажання з цього приводу, — відповів Бельман і поглянув на Хагена, намагаючись розгадати, що тому потрібно. — Нам просто дадуть змогу висловитися лише через політкоректність.
— Ну, це якщо ми обидва висловимо однакову думку про те, що нинішня реорганізація — гірша за задум зосередити всі розслідування в одному місці, — мовив Хаген, потираючи плечі.
Бельман засміявся:
— Ви занадто легко вдягнені, Хагене.
— Можливо. А ще я знаю, що мені спало б на думку, якби підрозділ розслідування убивств очолив поліцейський, котрий, скориставшись службовим становищем, відмазав свою майбутню дружину у справі про перевезення наркотиків. Попри те, що свідки показували на неї.
Бельманові перехопило подих. Йому здалося, що світ обвалюється, відчув, як сила тяжіння тисне на нього, волосся стає дибки, під грудьми запекло. Це справдилося його жахіття. Невідступне, коли марилося, й нещадне, коли здійснилося: падіння без страховки. Вільне падіння скелелаза-одинака.
— А ви, схоже, теж змерзли, Бельмане?
— Йди ти до дідька, Хагене.
— Я?
— Чого тобі треба?
— Як це — треба? У перспективі я б хотів, щоб нас обминув черговий публічний скандал, у якому піддають сумніву чесність та принциповість звичайного поліцейського. А щодо реорганізації... — Хаген втягнув голову в плечі й почав тупцювати по тротуару, намагаючись зігрітися. — Певна річ, може статись, що Міністерство юстиції прагнутиме зосередити всі сили з розслідування убивств, хай би хто не став очільником, в одному місці. І якби мене спитали, чи хочу я очолити такий підрозділ, я б, певна річ, був удячний. Але, як на мене, все добре й так, як воно є. Адже, зазвичай, убивці отримують заслужену кару, хіба ні? Отож, якщо супротивний бік поділяє мою думку з цього питання, я б радив продовжити розслідування убивств у Брюні, просто в цій-от будівлі. А ви якої думки, Бельмане?
Мікаель Бельман відчув різке сіпання, коли мотузка натягнулась, спорядження туго вп’ялося в тіло. Він відчув, що за мить його роздере навпіл, а спина, не витримавши напруження, зламається. Суміш болю та паралічу. Він борсався, безпорадний, десь між небом та землею, у голові паморочилося. Але лишився живий.
— Маю поміркувати про це, Хагене.
— Гаразд. Тільки не розмірковуйте надто довго. Крайній термін, ви ж розумієте. Треба узгодити наші дії.
Бельман стояв, уп’явшись очима у спину Хагенові, який подріботів до входу в Управління поліції. Потім озирнувся на дахи будинків у Грьонланні. Подивився на місто. Своє місто.
Розділ 93. Відповідь
Харрі стояв посеред вітальні, роззираючись, коли задзеленчав телефон.
— Це Ракель. Що ти робиш?
— Дивлюся, — мовив він, — що залишилось після смерті людини.
— І що?
— Чимало. Й разом з тим — обмаль. Сестреня сказала, щó саме хотіла б забрати собі, бо завтра прийде якийсь чолов’яга, скупить майно небіжчика. Він оцінив усе у п’ятдесят тисяч. А потім прибере в будинку. От і... — Харрі забракло слів.
— Розумію, — мовила вона. — Я пройшла через таке, коли помер батько. Його речі, які колись стільки важили й були такими незамінними, раптом втратили будь-який сенс. Отже, лише він наділяв їх цінністю.
— А може, ті, що лишилися, розуміють, що треба прибрати все. Спалити. Почати з чистого аркуша. — Харрі пішов на кухню. Поглянув на світлину, яку повісив під кухонною полицею. Фото, зроблене на Софієсгате. Ракель з Олегом.
— Сподіваюсь, ви попрощались як слід, — мовила Ракель. — Попрощатися — це важливо. А надто для тих, хто лишився.
— Не знаю, — відповів Харрі. — Ми з ним ніколи й не віталися як слід. Я зрадив його.
— Себто?
— Він просив допомогти йому... швидше померти. А я відмовився...
На мить запала тиша. Харрі прислухався до звуків. Шум аеропорту.
Потім знову пролунав її голос:
— Гадаєш, треба було погодитись?
— Так, — відповів Харрі. — Тепер моя думка така.
— Викинь із голови. Вже пізно...
— Ти так гадаєш?
— Так, Харрі. Надто пізно.
Вони знову замовкли. Харрі почув, як гугнявим голосом оголосили посадку на літак до Амстердама.
— Отже, ти не хочеш з отим зустрічатися?
— Я не можу, Харрі. Мабуть, я теж нікудишня людина.
— Тож до наступного разу треба буде постаратися виправитися.
Він відчув, що вона посміхається.
— А це можливо?
— Спробувати ніколи не пізно. Перекажи ці слова Олегові й передай мої вітання.
— Харрі...
— Що?
— Нічого.
Вона поклала слухавку. Харрі стояв і дивився у вікно кухні.
А потім піднявся нагору й взявся пакувати речі.
Лікарка чекала на Харрі, коли він вийшов із туалету. Вони пішли коридором. Йти було недалеко — лише до охоронця, що стояв біля дверей у палату.
— Стан стабільний, — мовила вона. — Можливо, переведемо його знов у в’язницю. А чому ви сьогодні прийшли?
— Хотів подякувати за допомогу в одній справі. І приніс відповідь на його прохання.
Харрі зняв куртку й віддав її охоронцеві, розставив руки, дозволяючи себе обшукати.
— П’ять хвилин. Не більше. Гаразд?
Харрі кивнув.
— Ми зайдемо разом з вами, — попередив охоронець, не в змозі відвести очі від понівеченої щоки Харрі.
Харрі звів брову.
— Правила для цивільних, — пояснив охоронець. — До нас дійшла чутка, що ви звільнилися з поліції.
Харрі знизав плечима.
Чоловік підвівся з ліжка й сидів на стільці біля вікна.
— Ми знайшли його, — мовив Харрі, підсуваючи до нього стільця. Охоронець і надалі лишався біля дверей, але все пречудово розчув. — Дякую за допомогу.
— Я виконав свою частину угоди, — мовив чоловік. — А ти?
— Ракель не захотіла прийти.
Його обличчя лишилось незворушним, але він зігнувся, ніби від подуву крижаного вітру.
— В аптечці у хатинці Залицяльника-Кавалера ми знайшли слоїк, — вів далі Харрі. — Учора я отримав результати аналізів вмісту. Кетаномін. Той самий, що він впорскував своїм жертвам. Знаєш, що це таке? Він смертельний у великих дозах.