— А навіщо ти мені все це розповідаєш?
— Мене нещодавно теж почастували. У певному сенсі мені навіть сподобалось. Зараз мені до вподоби будь-яке зілля, а ще — спиртне. Але ти ж пам’ятаєш, я розповідав тобі, що робив у туалеті в готелі «Ландмарк» у Гонконзі.
Сніговик звів очі на Харрі. Нишком кинув погляд на охоронця й знову на Харрі.
— Аякже, — мовив він недбало. — У найдальшій кабінці...
— Праворуч, — підхопив Харрі. — Ще раз дякую. Не дивися у люстерко.
— І ти теж, — парирував чоловік, простягаючи йому кістляву бліду руку.
Харрі секунду дивився на неї. Потім потиснув.
Коли Харрі випускали з дверей, він озирнувся й краєм ока зауважив, що Сніговик, шкандибаючи, вийшов з палати разом з охоронцем. А потім вони завернули у туалет.
Розділ 94. Скляна локшина
— Привіт, Холе, — привіталася Кая і посміхнулася йому.
Вона сиділа у барі на низькому стільці, позакладавши руки під сідниці. Блискучий погляд, червоні вуста, щоки горять. Він був вражений, що, виявляється, до сьогодні він не бачив її з макіяжем. Неправда, що, як він простодушно гадав, макіяж не наділяє принадну жінку ще більшою принадністю. На ній — простенька чорна сукенка. На шиї — коротка нитка жовтуватих перлів, які то підіймалися, то опускалися у ритмі її дихання, лагідно виблискуючи.
— Ти вже довго чекаєш?
— Ні, — відповіла вона, підвелася перша, ніж він встиг сісти, пригорнула його до себе, поклала йому голову на плече й трішки так постояла. — Я лише трохи змерзла.
Вона геть не зважала на погляди, які кидали на них решта відвідувачів, вона не відпускала його, ба навіть більше, засунула руки йому під піджак і долонями посовала йому по спині, щоб зігрітися. Харрі почув, як хтось кахикнув, глянувши, зауважив чоловіка, манери виказували в ньому метрдотеля.
— Наш столик уже чекає, — посміхнулася вона.
— Столик? Я гадав, ми просто вип’ємо що-небудь.
— Треба ж нам відсвяткувати завершення справи, хіба ні? Я заздалегідь замовила частування. Щось дуже особливе.
У заповненому під зав’язку залі ресторана вони сіли за столик біля вікна. Офіціант позапалював свічки, налив у келихи яблучний сидр, знову поставив пляшку у відерці з льодом і облишив удвох.
Вона підняла келих.
— Вип’ємо?
— За що?
— За те, що відділ убивств працюватиме, як і раніше. А ми з тобою й надалі ловитимемо поганих людей. За те, що ми зараз тут. Разом.
Вони випили. Харрі поставив келих на скатертину. Трохи відсунув його. Від келиха зостався вологий слід.
— Кає...
— Я маю дещо для тебе, Харрі. Скажи, чого тобі зараз хочеться найбільше?
— Послухай-но, Кає...
— Що? — Затамувавши подих, вона хутко нахилилася до нього, нетерпляче чекаючи на відповідь.
— Я казав, що знову поїду. Я від’їжджаю завтра.
— Завтра? — засміялася вона, але усмішка на її вустах потьмяніла, а офіціант, що саме нагодився, розгорнувши серветки, простелив їх, важкі та білісінькі, їм на коліна. — Куди ж?
— Геть звідси.
Кая втупилась поглядом у стіл, не відповівши ані слова. Харрі хотів накрити її руку своєю. Але стримався.
— Отже, мене виявилося замало, — прошепотіла вона. — Нас виявилося замало.
Харрі зустрів її погляд.
— Ні, — мовив він. — Нас обох замало. І для тебе, і для мене.
— А ти хіба знаєш, що таке — достатньо? — В її голосі чулися сльози.
— Чимало знаю, — відповів він.
Кая важко дихала, силкуючись, щоб голос не затремтів.
— Це Ракель?
— Так.
— І завжди була Ракель?
— Так. Ракель була завжди.
— Але ж ти сам казав, що не потрібен їй.
— Я не потрібен їй такий, який я зараз. Отже, мені треба змінитися. Щоб знову стати на всі сто. Розумієш?
— Ні, не розумію. — На її віях затремтіли дві крихітні сльозинки. — Ти й так у гарній формі. А ці рубці лише...
— Ти чудово розумієш, що я маю на увазі зовсім не ці рубці.
— Чи я ще колись побачу тебе? — спитала вона, піймавши сльозинку нігтем вказівного пальця.
Вона схопила його руку і стиснула так сильно, що суглоби побіліли. Харрі глянув на неї. І вона облишила його руку.
— Я більше не приїду за тобою, — мовила вона.
— Знаю.
— Ти не впораєшся...
— Найпевніше, не впораюсь, — усміхнувся він. — Утім, хто здатен впоратися?
Вона схилила голову набік. А тоді усміхнулася, показавши білі гострі зубки.
— Я здатна, — відповіла вона.
Харрі сидів, поки не почув, як у темряві за вікном м’яко ляснули дверцята автівки й завівся двигун. Він сидів, уп’явшись поглядом у скатертину, й уже хотів підводитися, коли краєм ока зауважив супову тарілку, а голос метрдотеля повідомив:
— Особливе замовлення на прохання пані, доставлено літаком із Гонконгу. Скляна локшина Лі Юаня.
Харрі витріщився на тарілку. Вона досі тут, — міркував він. Ресторан — мильна бульбашка, яка зараз відірветься від землі, полетить над містом, згодом зникне з очей. На кухні завжди буде вдосталь їжі, і ми ніколи не приземлимося.
Він уже підвівся й хотів піти геть, але передумав. Знову сів за стіл. Узяв палички.
Розділ 95. Спільники
Харрі вийшов із ресторану для танців, який уже не був рестораном для танців, спустився вниз пагорбом до «Мореходки», яка вже давно не була «Мореходкою». Попростував далі до бункерів, які прихищали загарбників цієї країни. Під ним був фіорд і сховане туманом місто. Крізь туман обережно пробиралися машини, виблискуючи жовтими котячими очима. З туману, ніби химера з вишкіреними зубами, вигулькнув трамвай.
Перед Харрі зупинилася автівка, й він скочив на переднє пасажирське сидіння. У стереопрогравачі Кеті Мелуа медовим голосом виливала свої страждання, й Харрі розпачливо вдарив по кнопці «стоп».
— Хай тобі грець, оце так вигляд, — жахнувся Ейстейн. — Хірург, вочевидь, провалив курс шиття. Принаймні зекономиш на масці на Гелловін. Дивись-но, не регочи, бо морда знову лусне.
— Обіцяю, — мовив Харрі.
— До речі, — зазначив Ейстейн. — У мене сьогодні день народження.
— Трясця. Тримай від мене цигарку. Це подарунок до свята.
— Саме те, про що я мріяв!
— Гм... І ні про що більш суттєве?
— Себто?
— Про мир у всьому світі?
— Якщо ти прокинешся, а навколо вічна злагода, це буде означати, що ти вже ніколи не прокинешся. Бо тут влаштували великий вибух.
— Гаразд. А особисто для себе?
— Нічого незвичайного. Хіба що нову совість.
— Нову совість?
— Стара вже поганенька стала. Стильним ти костюмчиком розжився. Гадав, ти маєш лише один, отой, інший.
— Це батьків.
— Святий Боже, ти, мабуть, усох.
— Еге, — мовив Харрі, підправляючи краватку. — Усох.
— А як там ресторан «Екеберг»?
Харрі заплющив очі.
— Пречудово.
— Пригадуєш жалюгідні руїни, куди ми тоді прокрадалися? Скільки ж тоді нам було? Шістнадцять?
— Сімнадцять.
— Хіба одного разу ти не танцював тут з Killer Queen?
— Можливо.
— Аж жаско, як подумаєш, що наша пишнотіла краля, втіха нашої юності, скінчила дні у будинку для престарілих.
Ейстейн зітхнув.
— Гм... Ейстейне?
— Що?
— А чому ми з тобою потоваришували?
— Мабуть, через те, що зростали поруч.
— І все? І жодної духовної спорідненості?
— Хай там як, а я не примічав. Як я знаю, у нас із тобою спільне було лише одне.
— І що ж?
— З нами обома більше ніхто не хотів товаришувати.
Наступні повороти вони проїхали мовчки.
— Окрім Валянка, — сказав Харрі.
Ейстейн пирхнув:
— У нього так страшенно смерділи ноги, що навіть поряд із ним сидіти було нестерпно.
— Саме так, — згодився Харрі. — А нам стало сил.
— Ми терпіли, звісно, — мовив Ейстейн. — Але ж смерділо жахливо.