Харрі Холе був йому до вподоби. Відразу сподобався, щойно побачив високого, спортивної статури норвежця, утім, безсумнівно питущого, який прийшов на «Хепі Велі», щоб на останні гроші зробити ставку. У войовничому погляді, гордовитій поставі й стриманих жестах він мав щось, що нагадувало Герману Клюйту його самого замолоду, коли він був найманцем в Африці. Герман Клюйт воював будь-де й за будь-кого, служив тим, хто платив. В Анголі, Замбії, Зімбабве, Сьєрра–Леоне, Ліберії. У всіх країнах з темним минулим і ще темнішим майбутнім. Але не було країни, похмурішої за ту, якою цікавився Харрі. Конго. І саме там йому усміхнулась удача. У вигляді діамантів, кобальту, колтану. Вождь селища належав до загону самооборони май-май[53], вони вірили, що вода робить їх невразливими. В іншому він був людина розсудлива. В Африці немає питань, які не можна цілком вирішити за допомогою пачки купюр чи зарядженого «калашникова». Не минуло й року, як Герман Клюйт став багатою людиною. А за три роки — дуже багатою. Раз на місяць вони виїжджали у найближче місто — Гому — й спали там у ліжках, а не на земляній долівці серед джунглів, де щоночі з отворів у землі здіймаються хмари невідомих мух-кровожерів, і людина прокидається вже напівоб’їденим трупом. Гома. Чорна лава. Чорні гроші. Чорні красуні. Чорні гріхи. Майже половина тих, хто потрапляє у джунглі, заробляють собі малярію, а решта — болячки, назви котрих не знає жоден білий лікар, які зазвичай позначають як «лихоманка джунглів». Саме на це хворів Герман Клюйт, а ліки від хвороби, принаймні єдині, про які він знав, — це «Сінгапур слинг». Герман уперше скуштував цей коктейль у Гомі, у розкішному будинку одного бельгійця, зведеному бельгійським королем Леопольдом ще за тих часів, коли ця країна звалася «Вільна держава Конго»; він був для монарха одночасно й приватним дитячим манежем, і скарбницею. Будинок стояв унизу, на березі озера Ківу, й там жінки та заходи сонця були такими прекрасними, що на певний час можна було забути про джунглі, май-май та земляних мух.
Саме бельгієць показав Клюйту невеличку королівську скарбничку в підвалі. Чого там тільки не було: від найсучасніших у світі годинників, рідкісної зброї, витонченого знаряддя для тортур — до золотих зливків, необроблених діамантів і препарованих людських голів. Тоді ж Клюйт уперше побачив те, що згодом назвали леопольдовим яблуком. Його начебто створив якийсь бельгійський інженер, що працював на короля. Застосовувати його слід було до непокірних вождів племен, які не бажали розповідати, де добувають свої діаманти. Раніше для цього використовували буйволів. Вожака намащували медом, прив’язували до дерева й підводили до нього дикого лісового буйвола, котрий починав злизувати мед. Вся справа у тім, що ці буйволи мають язик шорсткий, наче терпуг, тож він злизував з людини не лише мед, але й здирав шкіру з м’ясом. Утім, буйвола ще треба було спіймати, але відігнати його потім від жертви було неможливо. Тому влада почала послуговуватись леопольдовим яблуком. І не лише через те, що з технічного боку це було досконале знаряддя для тортур, через оте яблуко жертва й слова промовити не мала змоги. Головне — на тубільців, які були присутні під час тортур, воно діяло безвідмовно. Вони на власні очі бачили, що відбувається, коли допитувач удруге смикав за мотузку. Отож наступний на допиті співав, як соловей, щойно його просили розкрити якнайширше рота й поласувати «яблучком».
Герман Клюйт, кивнувши служниці-філіппінці, наказав віднести келих у будинок.
— Ти правильно усе пригадуєш, Харрі, — мовив Герман Клюйт. — Воно досі лежить у мене на каміновій поличці. Чи послуговувались ним колись, я, на щастя, не знаю. Звичайний сувенір. Як нагадування мені про те, що ховається у серці пітьми. Це завжди корисно, Харрі. Ні, ніколи не чув, щоб ним користувалися десь-інде. Розумієш, технологія з усіма цими голками та шпичаками доволі складна. А ще потрібен особливий сплав. Колтан, саме так. Дуже рідкісний. Едді ван Боорст, у якого я прикупив це яблучко, запевняв, що всього таких було зроблено двадцять чотири, двадцять два — зберігаються в його колекції. До слова, одне із золота, двадцять чотири карати. Так, так, шпичаків також двадцять чотири. А звідки ти знаєш? Наче цифра двадцять чотири стосувалася сестри того інженера, тільки вже не пригадаю, як саме. Але, ймовірно, ван Боорст лише хотів нагнати ціну, він-бо бельгієць, а вони всі такі.
Сміх Клюйта перейшов на кашель. Бісова лихоманка.
— Але він цілком напевно знав, де решта «яблук». Він мешкав у чудовій віллі у Гомі, це Північне Ківу, просто біля кордону з Руандою. Адреса? — Клюйт закашлявся. — У Гомі щодня з’являються нові вулиці, а часом трапляється, що все місто поховане під лавою, тож жодних адрес там немає. Але на пошті є дані про білих. Ні, гадки не маю, чи він досі мешкає у Гомі. І взагалі, чи він живий. Позаяк тривалість життя у Конго в середньому — тридцять з гаком років, Харрі. І в білих теж. До всього, місто ще й практично в блокаді. Авжеж. Звісно, ти нічого не чув про цю війну. Власне, про неї ніхто не чув.
Гуннар Хаген з недовірою дивився на Харрі, нахилившись над своїм письмовим столом.
— То ти надумав у Руанду їхати? — запитав він.
— Тільки туди й назад, — божився Харрі. — Дві доби та дорога.
— І що ти збираєшся розслідувати?
— Я ж казав. Справу про зниклу безвісти Аделе Ветлесен. Кая поїде в Устаусет і спробує дізнатись, з ким там була Аделе невдовзі перед своїм зникненням.
— А чому не можна просто туди зателефонувати й перевірити у книзі пожильців?
— Тому, що у Ховасхютті — самообслуга, — сказала Кая, що сиділа поруч із Харрі. — Але всі, хто зупиняється на нічліг у хатинках, що належать туристичній спільноті, мають записатися в книзі пожильців і повідомити, куди вони прямують. Це обов’язкова умова, адже якщо хтось зникне у горах, рятувальники знатимуть, де починати пошуки. Ми сподіваємося, що й Аделе зі своїм другом записалися у книзі, вказавши свої повні імена й адреси.
Гуннар Хаген обіруч почесав кружало поріділого волосся.
— Отже, ніякого стосунку до тих убивств це не має?
Харрі відкопилив нижню губу.
— Я, принаймні, не бачу жодного зв’язку. А ти, шефе?
— Гм. І чого б це я марнував гроші відділу на таку незвичайну екскурсію?
— Бо розслідування торгівлі людьми — першочергове завдання, — відповіла Кая. — Згадайте, що сказав міністр юстиції у своїй заяві для преси цього тижня.
— Поза тим, — сказав Харрі, випроставшись і заклавши руки за потилицю, — я нічого гарантувати не можу, але, можливо, відкриється щось, що допоможе прояснити інші справи...
Гуннар Хаген замислено зиркнув на підлеглого.
— ...босе, — додав Харрі.
Розділ 30. Книга пожильців
На табличці на непоказній будівлі станції зазначалося, що вони прибули в Устаусет. Кая, глянувши на годинник, переконалася, що потяг прибув за розкладом, о 10:44. Вона визирнула у вікно. Сонце заливало засніжені рівнини й порцеляново-білі гори. За винятком кількох будиночків та триповерхового готелю, решта було голою скелею. Утім, скеля ця була подекуди потикана невеличкими хатинками й кущами різної висоти, але все одно видавалася пусткою. Під будівлею вокзалу, майже на пероні, стояв позашляховик з увімкненим двигуном. У потязі Каї здавалось, що надворі невітряно. Але на пероні вітром проймало крізь одяг: і особливу термобілизну, й анорак, і лижні черевики.
З позашляховика вистрибнув чоловік і попрямував до неї. У спину йому світило низьке зимове сонце. Кая заплющила очі. М’яка, впевнена хода, білозуба посмішка й простягнута для вітання рука. Вона завмерла. Господи... Викапаний Евен...
— Аслак Кронглі, — назвався чоловік і міцно потис її руку. — Окружний офіцер поліції.
— Кая Сульнес.
— Зимно сьогодні, не те що у вас в низині, чи не так?
— Атож, — відповіла Кая й теж усміхнулася.
— Я не зможу сьогодні разом з вами поїхати до гірських хатинок. У нас зійшла лавина, тунель закрили, й доводиться скеровувати транспорт іншим шляхом. — Не спитавши, він узяв лижі й, поклавши їх на плече, рушив до машини. — Але я домовився, що вас повезе туди одна людина, він наглядає за тією хатинкою. Його звати Одд Утму. Згода?