— Ти сьогодні увечері теж прийдеш пізно? — спитала вона, стиха погладивши його волосся. Мікаель знав, що їй до вподоби його волосся.
— Допит може затягнутися, — відповів він. — Сьогодні почнемо роботу з підозрюваним. — Протягом дня у газетах напишуть те, що вони вже знали: підозрюваний — Тоні Лейке, але Бельман принципово не розкривав професійної таємниці навіть удома. І, до речі, це виправдовувало себе, пояснюючи пізнє повернення додому: «Люба, я не можу про це розповідати».
— Чому ви не допитали його учора? — поцікавилася Ула, запаковуючи дітям бутерброди на сніданок.
— Мусили назбирати більше фактів. І завершити обшук в його будинку.
— Чи ви щось знайшли?
— Я не можу розказувати подробиці, люба, — відповів він, вибачливо глянувши на неї: це ж професійна таємниця!
Але Ула дійсно порушила діткливе питання. Ані Бйорн Гольм, ані решта криміналістів не знайшли під час обшуку нічого, що можна було б прив’язати безпосередньо хоч до одного з убивств. На щастя, поки що це неістотно.
— Шкоди йому не буде, коли пересидить ніч у камері, стане поступливішим, — мовив Бельман. — Себто сприйнятливішим, коли ми почнемо. Адже початок допиту завжди найважливіший.
— Невже? — спитала вона, й із тону він зрозумів, що це удавана цікавість.
— Маю бігти. — Він підвівся й поцілував її у щоку.
Він справді цінував Улу. Навіть просто думка про те, щоб відмовитись від неї та дітей, від того, що правило йому за підпору, налагоджувало його життя й дозволяло зосередитися на просуванні у кар’єрі, перейти в інший прошарок суспільства, — це, певна річ, абсурд. Дати волю поруху серця, покинути все заради забаганки абощо — утопія, про яку можна лише мріяти подумки наодинці чи разом із Каєю. Утім, мрії у Мікаеля Бельмана були значно далекоглядніші.
У коридорі він глянув на своє відображення в дзеркалі: чи не застрягла їжа між зубами, чи акуратно зав’язано шовкову краватку. Безперечно, біля входу в Управління поліції вже стоїть гурт журналістів.
Скільки ще може тривати зв’язок з Каєю? Учора йому видалося, що вона завагалась. І кохалася не так жагуче, як зазвичай. Але Бельман знав напевно, що, поки він підіймається до вершин, як оце зараз, Кая буде йому підконтрольна. І не через те, що вона надто честолюбна й розуміє, що він як начальник допоможе їй у кар’єрі. Справа тут не у логіці, йдеться лише про біологію. Жінка, хай яка вона сучасна феміністка, у тому, що стосується підкорення альфа-самцеві, досі перебуває на рівні мавпи-самиці. Якщо Кая і завагалася, то лише через те, що усвідомила: він ніколи не полишить дружину заради неї. Можливо, треба трішки її заохотити. Адже він потребує, щоб вона надавала йому інформацію з відділу убивств, поки геть усі ниточки не розплутаються, поки битву не буде завершено. А війну — виграно.
Він підійшов до вікна, застібаючи ґудзики на плащі. Цей будинок він успадкував від батьків, розташований він у Манглеруді — не найпрестижнішому районі Осло, як на думку мешканців західної частини міста. Але ті, хто тут виріс, зазвичай не покидали його, бо цей район має свою неповторну атмосферу. Це його район. Звідси видно усе місто. Яке незабаром теж стане його містом.
— Ідуть, — мовив черговий.
Він стояв в одній з нових кімнат для допитів, котрі Крипос облаштував відеокамерами.
— О’кей, — відреагував Бельман.
Деяким слідчим подобається спочатку впустити у приміщення підозрюваного, змусити його зачекати, щоб він відчув, хто тут головний. А потім ефектно зайти й накинутися на нього, нехай виправдовується, нехай відчує, що вразливий. Бельману більше було до вподоби, щоб підозрюваного заводили, коли він уже сидів у кабінеті. Нехай бачить, на чиїй він території. Адже можна й так змусити його чекати, можна гортати й читати папери, відчуваючи, як того опановує чимраз сильніше хвилювання, й нарешті у слушний час звести очі й накинутися на нього. Зрештою, це особливості техніки ведення допиту, які він, звісно, радо обговорить з іншими фаховими слідчими. Бельман знову перевірив, чи горить червоний вогник, який показує, що прилади для запису допиту включені. Вовтузіння з технікою в присутності підозрюваного може звести нанівець геть усю ретельно налаштовану психологічну перевагу.
Глянувши у вікно, Бельман зауважив, як Колкка та Бівіс зайшли до кабінету поряд. Між ними крокував Тоні Лейке, котрого вони провадили з КПУ до Управління поліції.
Бельман глибоко вдихнув. Так, пульс у нього прискорився. Поєднання запалу та тривоги. Тоні Лейке відмовився від послуг адвоката. Спочатку це було тільки на краще для Крипосу, дозволяло діяти вільніше. Але разом з тим це сигнал: Лейке упевнений, що йому нічого боятися. Бідолаха не знає, що у Бельмана є докази: Лейке телефонував Еліасу Скугу невдовзі перед тим, як його вбили. Хоча Лейке стверджує, що навіть імені такого не чув.
Бельман прикипів поглядом до паперів і почув, як Лейке увійшов до кабінету. І як Бівіс зачинив за ним двері, відповідно до інструкції шефа.
— Сідайте, — запропонував Бельман, не дивлячись на чоловіка, що увійшов.
І почув, що Лейке таки сів.
Не відводячи очей від якогось непотрібного папірця, Бельман совав вказівним пальцем туди-сюди під нижньою губою, подумки повільно рахуючи. У маленькій зачиненій кімнатці тремтіла тиша. Один, два, три. Свого часу його з колегами посилали на курси з новітньої методики допиту, яку їх зобов’язали застосовувати. Вона називалася «investigative interviewing». Сенс її був, на думку цих далеких від дійсності знавців, у «відкритості, діалозі та довірі». Чотири, п’ять, шість. Бельман тоді не став сперечатися, адже методику затвердили на самій верхівці. Але який же, на думку цих університетських знавців, народ мали допитувати у Крипосі? Бідолашних та ладних до співпраці горопах, які приязно розкажуть усе, щойно їм підставлять плече, на якому можна поплакатись. Мовляв, попередня методика, традиційна американська дев’ятикрокова система допитування, прийнята у ФБР, антигуманна й маніпулятивна, вона примушує невинних визнавати провину за те, чого вони не скоювали, і взагалі контрпродуктивна. Сім, вісім, дев’ять. Гаразд, якщо перед тобою сидить вразливе жовтороте пташеня, згода, але що ж казати про покидьків? Вони ж тебе на сміх піднімуть з твоєю «відкритістю, діалогом та довірою»?
Десять.
Мікаель Бельман склав долоні дашком і звів очі:
— Ми знаємо, Лейке, що ви телефонували Еліасові Скугу з Осло й що за два дні опісля були у Ставангері. Й що ви його вбили. Ось такі факти у нас є. Але мене цікавить, чому ви це зробили. Чи ви не мали жодного мотиву, Лейке?
Це був крок номер один у дев’ятикроковій системі допитування, яку розробили агенти ФБР Інбау, Рейд та Баклі: конфронтація, спроба шокувати супротивника, одразу відправити його в нокаут, розкриваючи все, що відомо, показуючи, що заперечувати немає сенсу. Лишалось лише одне — зізнання. За таких обставин Бельман комбінував крок номер один з іще одним способом — поєднанням доведеного факту з кількома недоведеними. Наразі він поєднав точну дату дзвінка з тим, що Лейке їздив у Ставангер і що він і є убивця. Почувши перше, Лейке міркуватиме, ніби й щодо решти є докази. І що докази ті настільки незаперечні, що зостанеться лише дізнатись: навіщо?
Бельман зауважив, як Лейке ковтнув слину, як через силу вичавив посмішку, показуючи білі великі зуби, побачив, що збив його з пантелику, й зрозумів, що уже переміг.
— Ніякому Еліасу Скугу я не телефонував, — сказав Лейке.
Бельман зітхнув:
— Отже, ви хочете, щоб я показав вам роздруківку з облікового центру дзвінків «Теленора»?
Лейке знизав плечима: