Харрі згідливо кивнув.
— Поза тим, це має стосунок до честі мундира... — додав Бельман.
— Отже, я врятую честь поліцейського мундира, якщо візьму всю провину на себе, — мовив Харрі.
Бельман посміхнувся:
— Я завжди був певен, що ти тямущий чоловік, Холе. Чи з цього випливає, що ми порозумілися?
Харрі замислився. Якщо Бельман зараз піде, то можна перевірити, чи дійсно у тій пляшці ще лишилась крапля віскі. Він кивнув.
— Ось заява для преси. Хочу, щоб ти підписав отут, унизу. — Бельман подав через стіл аркуш паперу та ручку. Для читання було занадто темно. Та це вже не важило нічого. Харрі підписав.
— Чудово, — мовив Бельман, схопив аркуш і скочив на ноги. У світлі вуличного ліхтаря бойова раскраска на його обличчі засвітилася. — І загалом, це на краще для нас усіх. Поміркуй про це, Харрі. І трішки перепочинь.
«Милосердна дбайливість переможця», — промайнуло у думках Харрі. Він заплющив очі й відчув, як сон розкриває йому свої обійми. Потім поволі розплющив очі, обережно підвівся й пішов слідом за Бельманом на сходи. Кая досі стояла біля авто, схрестивши руки на грудях.
Харрі побачив, як Бельман по-змовницькому кивнув Каї, котра у відповідь знизала плечима. Побачив, як Бельман, перейшовши через дорогу, сів у авто — те саме, яке він помітив на Людер-Сагенс-гате того вечора, потім завів двигун і поїхав геть. Кая підійшла до сходів. Голос у неї захрип від сліз.
— Чому ти вдарив Бйорна Гольма?
Харрі розвернувся, намірившись повернутися до оселі, але вона була меткіша, подолала східці за два кроки, стала між ним та дверима, заступаючи шлях. Він відчув на своєму обличчі її гарячковите дихання:
— Ти ударив його лише після того, як зрозумів, що він не завинив. Навіщо?
— Іди, Кає!
— Не піду!
Харрі поглянув на неї. Хіба таке поясниш? Несподіваний біль, коли розумієш, у чому річ. Біль, через який лупиш у здивоване, місяцеподібне, ні в чому не винне обличчя, яке є дзеркальним відбитком твоєї власної щирої довірливості.
— Що ти хочеш знати? — спитав він і сам відчув, як голос наливається металом від гніву. — Адже я справді довіряв тобі, Кає. Тож мені лишається тільки привітати тебе. Вітаю з прекрасно виконаним завданням. А тепер дозволь мені піти до хати, гаразд?
Він побачив, як в її очах знову забриніли сльози. Потім вона ступила крок убік, і він увійшов, хитаючись, у будинок і зачинився зсередини. Стояв у коридорі, у беззвучному вакуумі, у несподіваній пустці, у неймовірній безвісті.
Розділ 47. Страх темноти
Улав Холе закліпав у темноті.
— Це ти, Харрі?
— Я.
— Зараз ніч?
— Так.
— Як твої справи?
— Живий.
— Можна увімкнути світло?
— Не треба. Маю тобі дещо розповісти.
— Упізнаю цей тон. Не певний, що хочу це почути.
— Все одно завтра прочитаєш у газеті.
— Маєш іншу версію, яку прагнеш мені повідати?
— Ні. Я лише хочу розповісти першим.
— Ти пив, Харрі?
— То ти слухатимеш?
— Дід твій пив... Я любив його. І п’яного, й тверезого. Мало яка людина скаже таке про питущого батька. Ні, не бажаю я нічого чути.
— Гм...
— Я й тобі те ж саме скажу. Я тебе любив. Завжди. П’яного й тверезого. Хоча це неважко. Ти завжди був войовничий. Скільки пам’ятаю — воював з усіма, з самим собою теж. Але любити тебе — це найлегше, Харрі.
— Тату...
— На жаль, часу обмаль, щоб поговорити про важливе, Харрі. Не знаю, чи казав я тобі, синку, може, й казав, але часом ми так багато й так часто про щось розмірковуємо, що нам видається, наче ми міркували про це уголос... Я завжди пишався тобою, Харрі. Чи часто я казав тобі про це?
— Я...
Улав Холе вслухався в темряву.
— Ти що — плачеш, синку? Пусте. А знаєш, з чого я пишався найбільше? Я тобі ніколи не розповідав, але якось нам зателефонував твій учитель зі школи, тоді ти ходив у середню школу. Сказав, що ти знов устряв у бійку на задвірку. Із двома старшими од тебе хлопчаками. Того разу тобі було сутужно... Тебе відвезли у поліклініку, — довелося зашивати губу й рвати розхитаний зуб... Пригадуєш, я тоді урізав тобі кишенькові? А перегодом Ейстейн розповів усе. І як ти накинувся на них, бо вони налили Валянкові у наплічник води з фонтанчика... Хоча, здається, Валянок тобі не надто подобався. Ейстейн сказав, що тобі тоді добряче дісталося... Ти нізащо не хотів поступатися... Падав і піднімався... Зрештою у тебе так сильно заюшила кров, що хлопчаки злякалися й повтікали.
Улав Холе тихо засміявся.
— Тоді я не сказав тобі нічого, не хотів приохочувати тебе до бійки. Але я мало не до сліз пишався тобою... Ти був такий сміливий, синку. Ти боявся темноти, але все одно заходив у темні закутки. Я почувався батьком, який пишається своїм сином понад усе на світі... Я тобі про це говорив, Харрі? Харрі? Ти тут?
Вільний. Пляшка шампанського розтрощена об стіну, і бульбашки, мов киплячі мізки, стікають шпалерами на світлини, вирізки з газет, на роздруковане фото Харрі Холе з Інтернету, — він бере всю провину на себе. Я — вільний від провини, вільний для того, щоб знову послати світ до бісової матері! Босоніж ступаю по скалках, втоптую їх у долівку, чую їхній хрускіт під ногами. Я ковзаю у власній крові, захлинаючись від сміху. Вільний. Вільний!
Розділ 48. Гіпотеза
Керівник відділу убивств Південного округу міста Сіднея Ніл Маккормак пригладив сивіюче волосся, не зводячи очей із дівчини в окулярах, що сиділа на протилежному боці столу для допитів. Вона прийшла до нього просто з видавництва, у якому працювала. Зодягнена у простий костюм, але щось у вигляді Іски Пеллер підказувало, що це вбрання недешеве, просто не розраховане на таких простаків, як він. Але адреса, за якою вона мешкала, не свідчила про заможність. Брістоль — не надто престижний район Сіднея. Дівчина видалась йому дорослою й розумною. Безперечно, вона не належить до тих, хто стане драматизувати, вигадувати лише для того, щоб привернути увагу. Поза тим, це вони викликали її, а не вона сама прийшла у поліцію. Маккормак глянув на годинник. Він умовився з сином по обіді вийти в океан, вони мають зустрітися на Вотсон-бей, де на пристані була припнута їхня яхта. Тож він сподівався, що цей свідок не забере багато часу. До того воно й ішло, аж до останньої хвилини.
— Міс Пеллер, — звернувся Маккормак, відхиляючись на спинку крісла й склавши руки на досить помітному черевці. — А чому ви про це не розповідали раніше?
Вона знизала плечима:
— З якої речі? Мене ніхто про це не питав, та й стосунку до убивства Шарлотти я не бачу. Я розповідаю зараз, бо ви так докладно мене розпитуєте. Мені здавалось, що вас цікавить те, що відбулося у хатинці, а не цей... епізод, який трапився згодом. Дрібний епізод, який швидко пережили й забули. Таких, як він, є скрізь повно, й пересічній людині просто ніколи переслідувати кожного покидька.
Маккормак пробурмотів щось собі під носа. Вона, певна річ, має рацію. Навіть він не відчував охоти розмотувати цю справу. Клопоту і неприємностей не збудешся, коли зв’яжешся з людиною, яка має стосунок до поліції. Він зиркнув у вікно. Сонячні промені відбивались у затоці Порт-Джексон, а над Менлі досі клубочився дим, хоча відколи загасили останню пожежу у чагарниках, минув уже тиждень. Дим відносило на південь. Дмухав чудовий теплий північний вітерець. Наче створений для того, щоб пливти під вітрилом. Маккормаку Харрі Холе був до душі. Чи Ховлі, як він називав норвежця. Чоловік виконав чудову роботу, допомагаючи їм у розслідуванні кривавого убивства клоуна. Але голос височезного білявого норвежця у слухавці був геть виснажений. Маккормак щиро сподівався, що Хоулі не збирається знову запити по-чорному.
— Почнімо спочатку, пані Пеллер.
Мікаель Бельман увійшов до залу засідань «Óдин», й усі розмови враз затихли. Він став за кафедру, широко розставивши ноги, поклав перед особою нотатки й під’єднав комп’ютер до проектора. Слідча група цього разу складалася з тридцяти шести чоловік, що було втричі більше, ніж під час розслідування звичайного убивства. Вони так довго довбалися безрезультатно, що йому повсякчас доводилось їх підбадьорювати, але, хай там як, вони молодці. Тому Бельман дозволив собі й своїм людям заарештувати Тоні Лейке — тоді це видавалося справжньою беззаперечною перемогою.