Бельман сидів на чільному місці, заклавши ногу за ногу і досі страждаючи від пекучого відчуття невдоволення. Подякувавши за звіти, він познайомив усіх з Харрі більш офіційно, швидко прочитав щось на кшталт резюме, де згадувалися рік закінчення Поліцейської академії, курси у ФБР щодо серійних убивств у Чикаго, розслідування у Сіднеї, підвищення до старшого інспектора й, врешті, справа Сніговика.
— Отже, віднині Харрі — частина команди, — мовив Бельман. — Він підзвітний мені особисто.
— І лише тобі підкоряється? — гаркнула Пеліканиха.
Харрі згадав, що прізвисько до неї причепилися саме через манеру говорити, опускаючи довгий, подібний до дзьоба ніс до худющої шиї і дивлячись над окулярами скептично й хижо водночас, ніби міркуючи, чи бажає бачити тебе у своєму меню, чи ні.
— Він безпосередньо нікому не підкоряється, — сказав Бельман. — У команді він — вільний птах. Вважаймо пана Холе консультантом. Так, Харрі?
— Чому б і ні? — кивнув Харрі. — Консультант — це людина, котрій зазвичай переплачують, котру переоцінюють і котра вважає, що знає більше за всіх.
Несміливі смішки довкола столу. Харрі перезирнувся з Бйорном Гольмом, той підбадьорливо кивнув у відповідь.
— Якщо не зважати на те, що за цих обставин він дійсно знає більше, — мовив Мікаель Бельман. — Чи ти говорив з Іскою Пеллер, Харрі?
— Говорив, — відповів він. — Але спочатку я б волів дізнатись, як ви наміряєтесь використати її як приманку:
Пеліканиха кахикнула:
— Наразі ми ще не обмірковували подробиць. Лише збиралися витягти її у Норвегію й повідомити, де вона є, щоб убивця гадав, що вона — легка здобич. А ми ховатимемося у засідці, сподіваючись, що він заковтнув живця.
— М-м-м... — сказав Харрі. — Невибагливо.
— Зазвичай найпростіше буває й найдієвішим, — встряв чоловік у східнонімецькому костюмі з армійським ножем і зосередився на нігті вказівного пальця.
— Згоден, — мовив Харрі. — Але підсадної качки у нас немає. Іска Пеллер відмовилася приїхати.
Почулися розчаровані зітхання.
— Я хотів запропонувати дещо простіше, — вів далі Харрі. — Іска Пеллер спитала, чому б нам, якщо вже усім платять за те, щоб ми спіймали нелюда, самим не стати приманкою.
Він обвів присутніх поглядом. Безсумнівно, він привернув загальну увагу. Але переконати їх буде важче.
— Ми маємо перевагу над убивцею. Певно, він має сторінку з книги відвідувачів з хатинки, так що ім’я Іски Пеллер йому відоме. Але він не знає, яка вона на вигляд. Хоча ми й не думаємо, що убивця в ту ніч був у хатинці. Іска та Шарлотта Лолле дісталися туди раніше. Іска нездужала й пробула добу у спальні, де, окрім Шарлотти, нікого не було. Вона залишалася там, поки решта не пороз’їжджалися. Тобто ми можемо розіграти виставу, у якій наша співробітниця зіграє роль Іски Пеллер, й убивця її не викриє.
Харрі знову кинув оком на присутніх. На обличчях не проявилося нічого, окрім скепсису.
— Тож як ти сподіваєшся затягти на свою виставу глядачів? — спитав Ердал, складаючи свій армійський ніж.
— Ми використаємо те, у чому Крипос — незрівнянний, — відповів Харрі.
Запала тиша.
— Тобто? — спитала нарешті Пеліканиха.
— Прес-конференцію, — відповів Харрі.
У залі запала важка тиша. Допоки її не розітнув сміх. Реготав Мікаель Бельман. Вони з подивом глянули на боса. І зрозуміли, що план Харрі Холе було затверджено раніше.
— Отже... — повів Харрі.
Після наради Харрі відвів Бйорна Гольма убік.
— Ніс ще болить?
— Це ти так вибачаєшся?
— Ні.
— Загалом, пощастило тобі, Харрі, що ти не зламав мені носа.
— Хтозна, може, так для тебе було б краще.
— То ти будеш вибачатися?
— Вибач, Бйорне.
— Добре. Отже, тобі потрібна моя допомога.
— Потрібна.
— І чого ти хочеш?
— Скажи, ви їздили у Драммен і перевіряли одяг Аделе на ДНК? Адже вона й раніше бачилася з хлопцем, з яким була у Ховасхютті.
— Ми передивилися увесь її гардероб, та клопіт у тому, що одяг її прали, потім знову носили, та й Аделе відтоді була з іншими чоловіками.
— М-м-м... Як я зрозумів, лижниця з неї нікудишня. Чи ви перевіряли, приміром, її лижний костюм?
— Вона взагалі його не мала.
— А форму медсестри? Може, вона вдягала її всього раз і на ній збереглися сліди сперми?
— Ні.
— А щодо звабливої міні-спідниці чи шапочки з червоним хрестом?
— Нічого такого не знайшли. Лише ясно-блакитні формені штани й сорочка, але вони не надто збуджують.
— Може, вона не змогла дістати міні. Чи не наважилася вдягти. А ти не міг би переслати мені її лікарняну одіж?
Гольм зітхнув:
— Як я вже казав, увесь одяг ми перевірили на місці, все, що можна випрати, — випрали. Не лишилося ані плямки, ні волосини.
— А чи не віддати все це в лабораторію, щоб там перевірили як слід?
— Харрі...
— Дякую, Бйорне. То я пожартував, маєш приголомшливого носюру. Їй-бо.
Була четверта, коли Харрі заїхав за Сестреням машиною Крипосу, котру дав йому Бельман. Вони поїхали у Державну лікарню й побалакали з лікарем Абелем. Харрі розтлумачив так, щоб Сестреня збагнула. Вона заплакала. Потім вони пішли глянути на батька, його перевели до іншої палати. Сестреня стискала батькову руку, знову й знову шепочучи його ім’я, мов намагаючись ласкою пробудити від сну.
Увійшов Сигурд Олтман, поклав руку Харрі на плече й сказав кілька втішливих слів.
Висадивши Сестреня біля її помешкання на Согнсванн, Харрі поїхав у центр. Він петляв вулицями з однобічним рухом, переритими вулицями, тупиками. Проминав райони повій, шопінгу, наркоманів і, лише завваживши місто під собою, усвідомив, що прямує до німецьких бункерів. Він зателефонував Ейстейну, той з’явився за двадцять хвилин, припаркував своє таксі біля автівки Харрі, трохи прочинив двері, поставив музику, підійшов і сів на кам’яний мур поруч з Харрі.
— Він у комі, — мовив Харрі. — Може, то й на краще. Палити маєш?
Вони сиділи й слухали «Transmission», яку виконував гурт «Joy Division». Ейстейну завжди подобалися виконавці, що померли замолоду.
— Прикро, що я не мав часу побалакати з ним, коли він захворів. — Ейстейн глибоко затягнувся.
— Ти й раніше цього не робив, скільки б часу не мав, — мовив Харрі.
— Твоя правда. У цьому моя втіха.
Харрі засміявся. Ейстейн глянув на нього скоса й усміхнувся, мов не знав, чи можна сміятися, коли батько стоїть на Божій дорозі.
— А зараз що збираєшся робити? — спитав Ейстейн. — Може, вип’ємо чарчину, раз таке діло... Я зателефоную Валянкові...
— Ні, — мовив Харрі твердо й загасив цигарку. — Працюватиму.
— Краще смерть і тління, ніж хильнути краплю, чи не так?
— Ти можеш поїхати до батька й сказати йому «бувай». Поки він ще дихає.
Ейстейн пощулився:
— Мені у лікарні якось не по собі. Та він же все одно нічого не чує, адже так?
— Я не його мав на увазі, Ейстейне.
Ейстейн примружився від диму:
— Харрі, якщо я й маю сяке-таке виховання, то це лише завдяки твоєму батькові. Ти ж знаєш. Мій батечко й гівна не вартий був. Поїду завтра.
— Радий за тебе.
Він спостерігав за чоловіком, який стояв над ним. Бачив, як ворушаться його губи, чув слова, але, мабуть, у голові йому щось понівечилось, і він не міг скласти з них хоч щось втішливе. Він збагнув лише одне: прийшла його година. Помста. Він повинен заплатити. І до певної міри це — полегшення.