Волога дала йому підказку, що він лежить догори дриґом, а оскільки він сіпнувся, — отже, спроможний рухатися. Він спробував поворушитися, неймовірним зусиллям напружив усе тіло, відчув, що сніг трохи підкорився йому. Трішки. Чи достатньо, щоб позбутися «крижаного серця»? Він утягнув повітря. Спромігся зробити незначний вдих. Замало. Мозок уже мав відчути нестачу кисню, але він добре пам’ятав, що казав батько під час Великодніх канікул у Леші. Якщо тебе накрила лавина, але ти маєш змогу хоч якось дихати, ти все одно помреш — не через нестачу кисню, а через надмір вуглекислого газу. Рука намацала щось тверде. Дуже тверде, подібне до залізних ґрат. У пам’яті знову вигулькнули слова Улава Холе: «Ти під снігом — наче акула, помреш, якщо не рухатимешся. Навіть якщо сніг досить м’який і через нього просочується хоч трохи повітря, від тепла твого дихання й тіла невдовзі сніг візьметься крижаною кіркою, й повітря не надходитиме, а ядучий вуглекислий газ, який ти видихаєш, не виходитиме. Тобто ти сам робиш собі крижану домовину. Розумієш?»
— Так-так, тату, але не переймайся, адже це — Леша, а не Гімалаї.
Мама сміється на кухні.
Харрі знав, що сніг заповнив усю хатинку. Над ним — дах. А на ньому, найімовірніше, ще більше снігу. Виходу немає. Час збігає. Все незабаром тут і закінчиться.
Він помолився, щоб більше не прокинутись. Щоб наступного разу, коли він порине у безтяму, все, врешті, скінчилося. Він висів догори дриґом. У голові калатало так, мов вона зараз вибухне, мабуть, через те, що до неї ринула кров.
Розбудив його гуркіт снігохода.
Він спробував не ворушитися. Спочатку він силкувався рухатись, напружувався всім тілом, пручався. Але невдовзі поступився. Не тому, що у ноги йому увігнали гаки, на яких вішали м’ясо, просто ніг він уже давно не відчував. Але ж звук... Звук м’яса, жил та м’язів, що репаються, коли він крутиться й смикається, та ще й так, що навіть ланцюг, прикріплений до стелі у коморі, дзеленчав.
Він пильно подивився на згаслі оленячі очі, олень був підвішений за задні ноги: його начебто піймали, коли звір летів у прірву сторчголов. Він убив його як браконьєр. З тієї ж гвинтівки, що й її.
Знадвору почулося жалібне поскрипування снігу під чиїмись ногами. Двері розчинилися, всередину проникло місячне сяйво. І з’явився він. Привид. Найдивніше було у тому, що лише зараз, коли він споглядав його знизу догори, він цілком у цьому переконався.
— Це й справді ти, — прошепотів він. Дивно було говорити без передніх зубів. — Це дійсно ти, адже так?
Чоловік обійшов його, звільнив зв’язані за спиною руки.
— Ч-чи ти можеш пробачити мені, хлопчику мій?
— Готовий подорожувати?
— Це ж ти всіх їх повбивав, адже так?
— Так, — відповів він. — Їдьмо.
Харрі копав правою рукою, рухаючись у бік лівої, що була притиснута до металевих ґрат. Він гадки не мав, що то за ґрати. Мозок переконував, що він у пастці, боротися з плином часу марно, й з кожним подихом він чимраз ближчий до смерті. Всі його зусилля лише подовжують страждання, відтягують неминуче. Інший голос запевняв, що краще померти переможеним, але не скореним.
Він спромігся докопати до другої руки й обмацати ґрати. Він уперся у них обіруч, але вони не зрушили. Харрі зауважив, що дихати чимраз важче, сніг став щільніший, і незабаром його домовина вкриється крижаною кіркою. То набігало, то відступало запаморочення. Лише на мить, але він усвідомлював: це перше застереження, бо він дихає отруєним повітрям. Невдовзі він геть знесилиться, мозок почне поволі відключатися, відділ за відділом закриватиметься, як закриваються кімнати у готелі, коли наближається закінчення сезону. І зненацька Харрі відчув те, чого не відчував навіть у найстрашніші ночі у «Чункінг-меншн»: нездоланну самоту. Раптом його позбавило волі не лише усвідомлення власної неминучої смерті, а й усвідомлення, що йому судилося померти саме тут, самотнім, далеко від тих, кого він любив: батька, Сестреняти, Олега, Ракелі...
Захотілося спати. Харрі припинив копати. Хоч і розумів, що це смерть. Дивовижна, спокуслива смерть, що забере його до своїх обіймів. Чи варто боротися, опиратися, обирати біль, якщо натомість можна здатися їй на милість? Чому зараз він має робити інший вибір, ніж зазвичай? Харрі заплющив очі.
Стривай-но.
Металеві ґрати.
Мабуть, це ґрати перед вогнищем. Вогнище. Димар. Він кам’яний. Коли щось і могло вистояти у лавині, то це димар.
Харрі знову штовхнув ґрати. Вони не зсунулись ані на дещицю. Знесилено й покірно його пальці шкрябали залізне пруття.
Отже, вирішено. Все скінчиться саме так. Мозок, отруєний вуглекислим газом, бачив у цьому якусь закономірність, тільки от яку — він не знав напевне. Але він змирився. Дозволив солодкому, теплому снові оповити його. Упокоєння. Свобода.
Він ковзнув пальцями по ґратах. Вони намацали щось тверде, цупке. Лижі. Батькові лижі. Він прийняв цю думку. Все-таки не так самотньо: він торкатиметься батькових лиж. І разом з ними ковзне у безвість. Подолає останнє круте узгір’я...
Мікаель Бельман дивився на те, що постало перед його очима. Чи, радше, на те, чого перед ним більше не було. Бо її більше не було. Хатинка зникла. З укриття, з їхнього снігового лігва, вона й перше скидалася на крихітний малюночок на білому аркуші. Це було до того, як ревіння та віддалений гуркіт розбудили його. Коли він врешті поглянув у бінокль, все вже затихло, лише від хребта Халлінгскарвет чулася запізніла луна. Він, не відводячи очей, дивився у бінокль, прочісуючи поглядом схил. Ніби хтось постирав усе з аркуша ластиком. Ніякого малюнка, лише мирна й невинна білизна. Незбагненно. Цілісінька хатина під снігом? Взувши лижі, вони дійшли до місця, де зійшла лавина, подолавши шлях усього за вісім хвилин. Чи то пак, вісім хвилин вісімнадцять секунд. Він завжди запам’ятовував час. Адже він поліцейський.
— Дідько, лавиною накрило площу завбільшки з квадратний кілометр! — почув він, як крикнув хтось за спиною, спостерігаючи, як світло від їхніх ліхтариків обмацує сніг.
Затріскотіла рація. «Рятувальна служба. Гвинтокрил прилетить за тридцять хвилин. Прийом».
Занадто довго, подумав Бельман. Що він читав про це? За півгодини шанси вижити під снігом дорівнюють один до трьох. Та й коли вони нарешті прилетять, чим зарадять? Нишпоритимуть сонарами, шукаючи рештки хатинки? «Дякую, кінець зв’язку».
До нього підійшов Ердал.
— Нам пощастило! Оле має двох псів, навчених шукати зниклих під лавиною. Зараз їх везуть в Устаусет. Ленсмана Кронглі немає вдома, принаймні він не бере слухавки, але чолов’яга з готелю має скутер і може їх привезти. — Він ляскав себе по плечах, щоб зігрітися.
Бельман дивився на сніг під ногами. Десь під ним — Кая.
— Як часто тут сходять лавини, не казали?
— Раз на десять років, — відповів Ердал.
Бельман хитнувся на носках своїх черевиків. Дії решти, що тупцяли навколо, тикаючи палицями та лижами у сніг, скеровував Мілано.
— Пошукові собаки? — спитав Бельман.
— За сорок хвилин.
Бельман кивнув. Він знав, що й собаки-рятівники за цих обставин не зарадять. Бо коли їх привезуть, від часу сходження лавини мине вже більше години.
Шанси, що вони живі, не переважатимуть десяти відсотків, перш ніж собаки почнуть шукати. А за півтори години ці шанси майже дорівнюватимуть нулю.
Подорож розпочалася. Він кермував снігоходом. Здавалося, ніби й пітьма, і світло тішаться йому, ніби всипане діамантами небо відкривається йому, промовляючи: «Ласкаво просимо!». Він знав, що позад нього стоїть чоловік-привид, стежачи за його спаленою, обвугленою, всипаною пухирями спиною крізь приціл гвинтівки. Але тепер жодна куля його не наздожене. Тепер він нарешті вільний, він на тому шляху, на який прагнув, мчить туди, куди він завжди мріяв дістатись. Туди, куди вона поїхала, тим самим маршрутом. Він уже не був зв’язаний, і якби був спроможний ворушити руками й ногами, то просто підвівся б у сідлі, натиснув на газ і помчав уперед ще швидше. Здіймаючись у зоряне небо, він був сповнений бурхливої радості.