Ці будівлі радо винаймали різноманітні рекламні агенції, які прагнули показати нетрадиційний, творчий підхід, що процвітає не лише у дорогих представницьких офісах у центрі, які винаймають конкуренти, але й у дешевих промислових приміщеннях. В дійсності будівлі у Нюдалені коштували стільки ж, скільки й у центрі, позаяк насправді всі рекламні агенції розмірковують однаковісінько. Тобто йдуть за модою, наганяючи ціни на те, що є модним.
Втім, власники ділянки, на якій стояла занедбана фабрика «Кадок», не брали участі у цій божевільній золотій лихоманці. Коли через чотирнадцять років після виробництва зі збитками й китайського демпінгу на ринках фабрику нарешті закрили, спадкоємці власника, сварячись за спадок, всі почубилися між собою. Тож фабрика так і стояла за парканом на західному березі річки Акер, поступово перетворившись на пустку. Без усіляких перепон ділянка заростала чагарниками та деревами, і згодом вони геть заступили будівлю фабрики від сторонніх очей.
Однак висячий замок на воротах зовсім новий, подумав Харрі.
— Перекуси дужку, — звелів він поліцейському, що став поруч.
Щелепи величезних обценьків здолали метал легко, наче пройшли крізь масло, перекусивши дужки замка так само швидко, як Харрі отримав ордер на обшук. Склалося враження, що у прокурора у Крипосі було багато інших, більш нагальних справ, аніж видавати якийсь ордер. Тож Харрі навіть не встиг до кінця розтлумачити, як уже тримав у руці заповнений бланк. Йому навіть спало на думку, що відділу убивств теж непогано було б мати кількох таких квапливих прокурорів, що повсякчас крутяться, як білка в колесі.
У променях низького надвечірнього сонця скалки битого скла у вікнах фабрики стирчали, наче зуби. Скрізь панувала занедбаність, як і повсюди у покинутих фабриках, де колись кипіла бурхлива, продуктивна діяльність, але нині там не було ні душі. Де колись чутно було грюкіт заліза об залізо, крики, лайки й сміх упрілих робітників, що силкувалися перекричати гуркіт машин, тепер у почорнілі від кіптяви повибивані вікна дме вітер, гойдаючи павутину із засохлими комахами.
На великих дверях, що вели до цеху, замка, однак, не було. кілька хвилин вони крокували приміщенням з чудовою акустикою, й видавалось, що фабрику не закрили, а евакуювали: інструменти лежали на робочих місцях, стояла готова до завантаження палета з білими відерцями з написом «PSG TYPE 3», на спинці одного із стільців висіла синя роба.
Вони зупинились посеред цеху. В одному кутку здіймалась десь на метр від долівки кабінка, схожа на маяк. Для начальника зміни, подумав Харрі. Нагорі по периметру йшла галерея, з одного боку туди виходили двері. Мабуть, їдальня та кабінети адміністрації, припустив Харрі.
— З чого почнемо? — спитав Харрі.
— Та як зазвичай, — відповів Бйорн Гольм і роззирнувся. — З лівого горішнього кутка.
— Що шукатимемо?
— Якийсь стіл чи лавку, пофарбовані синім етернітом. Плями на штанях були трохи нижче задніх кишень, вона не лежала, а сиділа на чомусь, опустивши ноги.
— Якщо ви розпочнете знизу, ми з інспектором підемо нагору, — мовив Харрі.
— Навіщо?
— Відчинятимемо для вас, криміналістів, двері. Обіцяємо, сперму ніде не розбризкувати.
— Насмішив... Тільки...
— ...не чіпати нічого!
Харрі разом з інспектором, котрого називав так, бо геть забував його ім’я, закрокували крученими сходами, що заскрипіли під ногами. Двері нагорі були незамкнені й, як слушно передбачив Харрі, вели в офіси, з яких повивозили меблі. Роздягальні із залізними шафками. Велика душова. Але ніде немає синіх плям.
— Як гадаєш, що це? — спитав Харрі, заходячи у їдальню. Він показав на вузькі двері з висячим замком у глибині кімнати.
— Комора для продуктів, — відповів інспектор, що вже намірився іти звідси.
Харрі наблизився до дверей, дряпнув нігтем ззовні проіржавілий замок. Іржа, звичайнісінька іржа. Повернув замок і глянув на циліндр. Там іржі не було.
— Ріж, — наказав Харрі.
Інспектор так і зробив. Харрі потягнув двері на себе.
Інспектор клацнув язиком.
— Ого, двері фальшиві, — мовив Харрі.
За дверима не було ані шафки для їжі, ані якогось закутка. Були лише ще одні двері — із чималим замком.
Інспектор поклав обценьки убік.
Харрі, роззирнувшись, враз знайшов те, що треба. Великий червоний вогнегасник, що висів на стіні, обійти поглядом було неможливо. Якось Ейстейн сказав йому, що матеріал, який виробляють на фабриці, де працює його батько, легкозаймистий, тож за приписами курити можна лише на вулиці, коло річки, і недопалки гасити у воді.
Знявши вогнегасника, він поніс його до дверей. Розбігся, націлився, і металевий циліндр вгатився у двері, мов таран.
Двері піддалися там, де висів замок, але петлі лишились неушкодженими.
Харрі знов ударив. Навсібіч полетіли друзки.
— Що там у біса коїться? — почувся знизу голос Бйорна.
З третього разу двері, безпорадно скрипнувши, розчахнулися. Вони уп’ялися поглядами у морок — темно, хоч в око стрель.
— Позичиш ліхтарик? — спитав Харрі, поклавши убік вогнегасник, і витер піт із чола. — Дякую. Чекай тут.
Харрі увійшов досередини. Відгонило аміаком. Промінчик світла ковзав по стінах. У кімнаті приблизно десять квадратних метрів вікон не було. Ліхтарик вихопив з темряви чорний складаний стілець, стіл з лампою, комп’ютер марки «Дез». На клавіатурі вціліли лише дві літери — «Е» та «Н». Стіл зі світлої деревини без ніяких синіх плям. Смітник повний обрізків, ніби хтось витинав картинки. І номер «Дагбладет», з першої шпальти якої щось вирізали. Харрі, прочитавши заголовок, збагнув, що вони прийшли саме туди, куди слід. Вони на місці. Те, що вони шукають, тут.
ЗАГИНУВ У ЛАВИНІ
Він машинально обвів ліхтариком стіну над столом і побачив, окрім кількох синіх плям, усіх їх. Вони всі висіли там.
Усі вкупі.
Маріт Ульсен, Шарлотта Лолле, Боргні Стем-Мюре, Аделе Ветлесен, Еліас Скуг, Юссі Колкка. І Тоні Лейке.
Харрі, зосередившись, спробував дихати глибше. Щоб ухопити інформацію детально. Світлини вирізали з газет чи роздрукували, певно, з сайтів новин в Інтернеті. Окрім світлини, яка зображала Аделе. Серце у Харрі калатало глухо й потужно, ніби басовий барабан, намагаючись перегнати у мозок якнайбільше крові. Її фото було надруковане на фотопапері. Як випливає із зернистості, знімок, можливо, зробили телекамерою, а потому дуже збільшили. На світлині помітне бокове віконце автівки. На передньому сидінні, на котрому чомусь досі напнуто чохол, у профіль сидить Аделе, а з її шиї щось стирчить... Великий ніж із блискучим жовтим руків’ям. Харрі надзусиллям відвів погляд. Під фото рядочком почеплено листи, декотрі роздруковано з комп’ютера. Харрі прочитав початок одного з них:
УСЕ ДУЖЕ ПРОСТО. Я ЗНАЮ, КОГО ТИ ВБИВ.
ТИ НЕ ЗНАЄШ, ХТО Я, АЛЕ ЗНАЄШ, ЧОГО Я ХОЧУ: ГРОШЕЙ. ЯК НІ, ТО ПРИЙДЕ ЛИХИЙ ДЯДЬКО З ПОЛІЦІЇ! ПРОСТО, ЧИ НЕ ТАК?
Було й далі, але він не став читати, а глянув, щó у кінці листа. Ні підпису, ні слів прощання. Інспектор стояв у дверях. Харрі відчув, що його рука мацає стіну, і він бурмоче: десь тут має бути вимикач.
Харрі посвітив на синю стелю, на чотири великі трубки ламп денного світла.
— Мабуть, — відповів він і знову посвітив на стіну, вище од синіх плям, допоки світло від ліхтаря не впало на аркуш паперу, прикріплений праворуч від світлин. У мозку залунав сигнал тривоги. Аркуш у лінійку, з одного краю відірвано, на ньому щось написано у стовпчик. Але рука — інша.
— Ось він, знайшов, — мовив інспектор.
Чомусь Харрі відразу подумав про лампу, що висіла над столом. І про синю стелю. І про сморід аміаку. Враз усвідомив, що тривога — не через папірець...
— Не треба! — гукнув Харрі.
Але було вже пізно.
З технічного боку цей вибух був зовсім не вибух, а — так буде зазначено у рапорті начальника пожежної команди — пожежа вибухоподібного характеру. Причина — іскра з електропроводки, яку було під’єднано до ємкості з аміаком, котрий, у свою чергу, запалив ПСГ: ним було пофарбовано всю стелю, а стіни вкрито плямами цієї речовини.