— Сьомий, — озвався Ердал.
— Залицяльник, — рішуче вигукнула Пеліканиха.
На кілька секунд запала тиша, ніби їм потрібен був час, щоб перетравити почуте й мати змогу просуватися далі.
— Зараз я не беру безпосередньої участі у розслідуванні, — повела Беата Льонн, розуміючи, що всі присутні знають: вона ніколи не бере слово, якщо не вивчила питання досконально. — Але хіба вас нічого не здивувало? У Лейке є алібі на час двох убивств, але що ж робити з доказами, які свідчать проти нього? З телефонним дзвінком Еліасу Скугу з оселі Лейке? Чи зі знаряддям убивства, яке добули в Конго? Та ще й з ділянки, де у Лейке є економічна зацікавленість? Невже це лише збіги?
— Ні, — мовив Харрі. — Той Залицяльник з першого ж дня наштовхував нас на думку, що убивця — Тоні Лейке. Саме Залицяльник заплатив Джуліані Верні, щоб вона полетіла у Конго, — він-бо розумів, що будь-який слід, що веде у Конго, кине підозру на Тоні Лейке. А щодо телефонної розмови з Еліасом Скугом, то сьогодні я перевірив те, що мав перевірити вже давно, але ми, як зазвичай, про це не подумали, адже гадали, що вже майже дісталися мети. Ми намагаємося уникати всього, що, можливо, послабить нашу доказову основу. Майже у той самий час, як телефонували Скугові з оселі Лейке, у його офісі на Акер-Брюгге було зроблено три дзвінки по внутрішньому телефону Лейке. Чоловік не мав змоги бути у двох місцях одночасно. Закладаюся на двісті крон, що він був на Акер-Брюгге. Чи хтось поб’ється зі мною об заклад?
У відповідь — тиша й широко розплющені очі.
— Гадаєш, Залицяльник телефонував Еліасу Скугу з помешкання Лейке? — спитала Пеліканиха. — А як же...
— Коли Лейке приходив до мене в Управління поліції, він розповідав, що нещодавно хтось вдерся у його будинок через льох. За часом збігається із дзвінком Скугу. Залицяльник прихопив з собою велосипед, щоб видати все це за крадіжку зі зломом: у поліції б зареєстрували саме так, та й по всьому. Лейке знав, що ми нічого не станемо затівати через таку дрібницю, тому навіть заяву подавати не став. Таким чином, Залицяльник сфальшував неспростовний доказ проти Лейке.
— Ну й гад! — бовкнула Пеліканиха.
— Я приймаю пояснення того, як він це вчинив, — мовила Беата Льонн. — Але чому? Навіщо йому підставляти Тоні Лейке?
— Він збагнув, що ми так чи інакше знайдемо зв’язок між убивствами й Ховасхюттою, — вів далі Харрі. — І це звузить коло підозрюваних, тому ми зосередимося на тих, хто ночував у хатинці тієї ночі. З двох причин він видер сторінку з книги відвідувачів у Ховасхютті. По-перше, щоб імена тих, хто там був, опинилися у нього, а не у наших руках, і він спокійно знайшов би їх і повбивав, а ми не стали йому на заваді. По-друге, і це набагато вагоміше, — таким чином він приховав від нас своє ім’я.
— У цьому є сенс, — погодився Ердал. — І щоб бути зовсім упевненим, що ми не дістанемось до нього, підсунув нам головного підозрюваного — Тоні Лейке.
— Саме тому він лише наприкінці підстеріг і вбив Тоні Лейке, — мовив слідчий з пишними, як у Нансена, вусами, котрого Харрі знав лише за прізвищем.
Встряв його сусід, хлопець із чистою ніжною шкірою та ясними очима, Харрі не запам’ятав ані імені, ані прізвища його.
— Але, на лихо убивці, на час двох злочинів Лейке мав алібі. На жертовну офіру він уже не годився, тому довелося прибрати ворога номер один.
У залі потепліло, бліде сором’язливе зимове сонечко ніби аж осяйнуло приміщення. Вони йшли правильним шляхом. Нарешті вузол почав помалу послаблюватися. Харрі зауважив, що навіть Бельман нетерпляче нахилився уперед у своєму кріслі.
— Все це прекрасно, чудово навіть, — мовила Беата Льонн, і, поки Харрі чекав на її «але», він уже самотужки втямив, про що йдеться й чому вона взяла на себе роль адвоката диявола. Адже вона знала, що він має всі відповіді на її питання. — Але навіщо Залицяльнику все ускладнювати, яка у цьому потреба?
— Бо люди — складні, — відповів Харрі. І відчув у цих словах відлуння вже десь почутого, тільки не пригадував, від кого. — Ми полюбляємо робити складні речі, які перетинаються, взаємодіють між собою, нам подобається вершити долі й відчувати себе володарями власного всесвіту. Знаєте, що нагадала мені кімната, яка згоріла на фабриці «Кадок»? Центр управління. Штаб-квартиру. До речі, те, що він прагнув убити Лейке, — недоведений факт. Може, Залицяльник саме й прагнув, щоб його впіймали й засудили.
У кімнаті запала така тиша, що навіть чутно було, як за вікном щебече якась пташка.
— Чому? — ошелешено спитала Пеліканиха. — Він же все-таки його вбив? І катував?
— Тому, що біль та смерть для людини — не найстрашніше, — мовив Харрі. І знову відчув відлуння... — Найжахливіше — приниження. Саме цього він прагнув для Лейке. Приниження, коли у тебе забирають усе, що маєш. Падіння, сором.
Він помітив, як Беата Льонн легко й згідливо посміхнулася.
— Але, — вів він далі, — як щойно пролунало, на лихо нашого убивці, у Тоні Лейке було алібі. Тому він відбувся легшим покаранням. А саме — повільною й, безсумнівно, жахливою смертю.
У тиші, що запала в кімнаті, Харрі дещо відчув. Запах горілого сала. Ніби всі присутні одночасно ви´дихали все повітря.
— Отже, що тепер робитимемо? — спитала Пеліканиха.
Харрі глянув у вікно. Пташка, що щебетала на гілці, виявилась зябликом. Перелітна пташка, яка зарано повернулася з вирію. Вона дарувала людям надію на весну, але їй судилося замерзнути першої ж морозяної ночі.
«Дзуськи, — подумав Харрі. — Дзуськи».
Розділ 68. Щука
Ранкова нарада Крипосу затяглася. Бйорн Гольм розповів про результати проведеного фахівцями огляду на фабриці «Кадок». Ані слідів сперми, ані будь-яких інших фізичних слідів злочинця вони не знайшли. Кімната, якою він користувався, вигоріла вщент, а комп’ютер обернувся на купу металу, природно, ніяких даних не можна було відновити.
Найімовірніше, він підключався до Інтернету, використовуючи точки доступу вай-фай, які є поблизу. У Нюдалені їй безліч.
— Але він залишив би по собі сліди в Мережі, — мовив Ердал, хоча пролунало це як завчений приспів, позаяк, окрім «залишив би», йому нíчого було сказати.
— Певна річ, ми можемо взяти дозвіл на перегляд ста локальних серверів, шукаючи там невідь-що, — мовив Гольм. — Але скільки ж часу на це знадобиться? Й чи ми взагалі щось знайдемо?
— Я подбаю, — відповів Харрі. Він уже підвівся й попростував до дверей, набираючи номер. — Я знаю декого.
Він лишив двері непричиненими, тож, чекаючи на відповідь, чув, як хтось зі слідчих розповідав, що ніхто з опитаних не бачив, аби хтось заходив на фабрику «Кадок». Утім, воно й не дивно, бо вона вся заросла чагарниками й деревами, та й узимку там дуже темно.
Харрі дочекався відповіді.
— Секретар Катрини Браттт.
— Алло?
— Фрекен Братт пішла обідати...
— Даруй, Катрино, але з обідом доведеться зачекати. Слухай-но...
Катрина слухала. Харрі пояснював, що йому потрібно:
— У Залицяльника на стінах були приліплені світлини, які він, найімовірніше, роздрукував із сайтів новин. Ти зі своїм пошуковцем можеш зайти у локальні мережі й перевірити, хто заходив на сайти новин, де писали про убивства? Щоправда, гадаю, таких було чимало...
— Але навряд, щоб заходили так часто, як він, — мовила Катрина. — Мені потрібен лише перелік, відсортований за кількістю скачувань.
— Гм. Бачу, ти швидко вчишся...
— У мене прізвище таке. Раптова. Швидко прогресую у процесі навчання. Розумієш?
Харрі повернувся до зали засідань.
Вони збиралися прослухати повідомлення, яке Харрі отримав з телефону Лейке. Його відправляли на експертизу у вищу технічну школу у Трондхеймі, там мали непогані результати, аналізуючи звукозаписи, зроблені під час пограбувань у банках. Навіть кращі, ніж при аналізі відео з камери спостереження. Адже голос, як не намагайся, змінити майже неможливо. Але Бйорну Гольму повідомили, що неякісний секундний запис нерозбірливого звуку — чи то сміху, чи то схаркування — не годиться, ним не можна послуговуватись, складаючи голосовий профіль.