— Так.
— Чи вона вже скінчилась, засранцю?
— Скінчилась. І маємо збіг.
Харрі розплющив очі. Сонячні промені. Вони залляли всю кімнату, заполонивши її до краю, усі могли купатися в них. Радість, триклята довгождана радість...
Усі троє водночас скочили з місць. Дивилися одне на одного, пороззявлявши роти, у цьому був їхній німий радісний крик. А потім почали незграбно обійматися, усі троє. Бйорна відсунули кудись убік, а тендітну Беату мало не задушили. Тоді стиха й ритмічно почали викрикувати, ляскаючи одне одного в долоні, а насамкінець Бйорн Гольм показав те, чого, на думку Харрі, годі було й очікувати від шанувальника Хенка Вільямса: досконалу місячну ходу.
Розділ 72. Героїн
Двоє чоловіків стояли на газоні без трави між Манглерудською церквою та шосе.
— Колись ми називали це «скурити кальянчик» чи «земляний чилум», — мовив чоловік у мотоциклістській шкіряній куртці й прибрав з обличчя довгі ріденькі пасма. — Улітку ми лежали тут і курили все, що лишень спромоглися знайти. За п’ятдесят метрів від поліцейського відділка Манглеруда. — Він криво посміхнувся. — Я, Ула, Те-Ве, його дівка та ще дехто. Оце часи були!..
Погляд у чоловіка став замріяним, а Рогер Єндем щось надряпав у своєму нотатнику.
Знайти Юлле було нелегко, та, врешті-решт, Рогер взяв його слід через мотоклуб в Альнабрю, де, як з’ясувалося, той їсть, спить і марнує час як вільна людина, себто нікуди не потикається далі крамнички «Прикс», де купує жувальний тютюн та хліб. Єндем бачив таке й раніше, бачив, як в’язниця робить людину залежною від звичного оточення, звичного плину життя, того, що наділяє відчуттям упевненості й безпеки. Щоправда, трохи дивувало, що Юлле так легко погодився згадати минуле. Мабуть, ім’я Бельмана було вирішальним.
— Ула тоді була моєю дівчиною, й це було достобіса круто, бо тоді весь Манглеруд умлівав за Улою. — Юлле кивнув, наче погоджуючись сам із собою. — Але цей від неї просто очманів.
— Мікаель Бельман?
Юлле захитав головою.
— Та ні, той, інший, його тінь. Бівіс.
— І що ж трапилось?
Юлле сплеснув руками. Рогер завважив рубці на його долонях. Тюремний перелітний птах, що мігрує між зіллям на волі та зіллям за ґратами.
— Мікаель Бельман стукнув, що ми цупимо пальне, а я на той час уже мав умовний строк за гашиш, тому й довелося сісти. Мені вже переказали, що бачили Бельмана з Улою. Хай там як, а коли я вийшов і зібрався відбити Улу, цей Бівіс уже підстерігав мене. Мало до смерті не забив. Сказав, мовляв, Ула — тепер його дівчина. І Мікаеля. Принаймні аж ніяк не моя. А якщо лише вигулькну десь неподалік... — Юлле провів пальцем по худющій горлянці із борлаком, порослим сивою щетиною. — Він же схибнутий. А хитрий — страх. Хлопаки мені навіть не вірили, що цей чортів Бівіс мене мало не вколошкав. Тюхтій, недоумок, який тільки й знав, як Бельманові п’яти лизати.
— Ви щось казали про партію героїну? — спитав Рогер.
Рогер, коли розпитував, завжди намагався називати речі точними словами, щоб уникнути плутанини: жаргонні вирази мінливі, й у різних місцях один і той самий вислів може мати різні значення: приміром, словом «smack» у Ховсетері називали кокаїн, у Хеллерюді — героїн, а в Абілдшьо — взагалі все підряд, що «вставляє».
— Того літа, перед тим як мене посадили, ми з Улою та Те-Ве зі своєю дівкою їздили на байках у Європу. У Копенгагені прихопили з собою півкіло герича. Таких байкерів, як я з Те-Ве, прочісували на кожному контролі, але ми пускали уперед своїх дівок. Їдуть, бля, такі кралі, у літніх сукенках, очі невинні, а у кожної у передку по чверть кіло білого. Ми його майже увесь спродали дилеру у Твейті.
— Ви дуже щирий, — мовив Рогер, записав «передок», щоб потім замінити його синонімом, і додав «білий» у синонімічний ряд до назв героїну.
— Діло давноминуле. Зараз за це нікого не загребуть. От тільки того дилера з Твейти загребли. Запропонували скостити строк, якщо стукне на своїх поплічників. Що він і зробив, падло суче.
— Звідки ви знаєте?
— Ха! Та він же мені сам і розпатякав, коли ми разом сиділи в Уллерсму через кілька років. Що він к грецям собачим видав імена всіх нас чотирьох, і адреси, укупі з Улою. Хіба що особисті номери забув. І нам збіса підфортунило, що справу закрили.
Рогер писав, як у лихоманці.
— А тепер угадай, хто займався цією справою у Стовнерському відділку? Хто його допитував? Хто наказав покласти справу під сукно, забути й закрити? Хто до Ули підсипався?
— Я волів би, щоб ви самі це сказали, Юлле.
— Залюбки. Це ж він і був, той сучий син, що її у мене відбив. Мікаель Бельман.
— І наостанок спитаю таке, — мовив Рогер, знаючи, що підійшов до найголовнішого. Чи є докази? Чи можна перевірити джерело інформації? — Чи ви пригадуєте ім’я того дилера? Тобто він ніяк не ризикує, його все одно згадувати не будуть.
— Себто чи хочу я на нього стукнути, ти про це, чи що? — Юлле гучно розреготався. — Авжеж, хочу!
Він вимовив ім’я по складах, а Рогер, перегорнувши сторінку, занотував великими літерами, відчуваючи, як напружуються вилиці. Від мимовільної посмішки. Він присилував себе стерти посмішку з обличчя. Але знав, що ще довго відчуватиме цей смак: солодкий смак сенсації, яку опублікує, випередивши решту.
— Отже, дякую за допомогу, — мовив Рогер.
— Та це я маю тобі віддячити! — вигукнув Юлле. — Але ти вже постарайся порвати на лахи того Бельмана, тоді ми квити.
— І наостанок, з простої цікавості. А чому дилер розповів, що доніс на вас, як ви гадаєте?
— Бо боявся.
— Боявся? Чого?
— Бо забагато знав. Він хотів, щоб хтось ще знав про цю пригоду, на випадок, якщо та свиняча морда виконає свої погрози.
— Бельман погрожував дилеру?
— Не Бельман. Його тінь. Він сказав, що коли хлопак ще хоч раз згадає ім’я Ули, то він широне його так, що той стулить писок. Навіки.
Розділ 73. Арешт
Було п’ять хвилин на шосту, коли «вольво-амазон» Бйорна Гольма виїхало з-за рогу напроти трамвайної зупинки біля Державної лікарні. Сигурд Олтман стояв і чекав, встромивши руки у кишені бобрикового пальта. Харрі помахав йому з заднього сидіння, запрошуючи сісти наперед. Сигурд та Бйорн привіталися, й авто попрямувало униз об’їзною дорогою, а згодом на схід до розв’язки Синсенкрюссет.
Харрі нахилився до передніх сидінь:
— Це було наче в школі під час лабораторної з хімії. У тебе справді є всі складові для проведення реакції, але бракує каталізатора, зовнішнього фактора, іскри, щоб усе розпочалось. Я отримав інформацію, але потребував когось, хто б допоміг мені все правильно скласти докупи. Моїм каталізатором стала хвора людина, убивця на прізвисько Сніговик. А ще — пляшка на поличці у барі. Не заперечуєте, якщо я закурю?
Мовчання.
— Гаразд, отже...
Вони проїжджали тунелем під Брюном, потім угору до Рюенкрюссета й Манглеруда.
Трульс Бернтсен стояв на пустирі, дивлячись на схил, у бік будинку Бельмана.
Дивно, що, відколи будинок успадкувалив Мікаель та Ула, він, котрий так часто вечеряв, грав та ночував у тій оселі, коли вони ще росли укупі, жодного разу там не бував.
Причина проста: його не запрошували.
Іноді вечорами він стояв, як оце зараз, у темряві й дивився на дім, щоб лишень побачити її краєм ока. Недосяжну, яка не мала дістатися нікому. Нікому, окрім цього принца, Мікаеля. Часом Трульс питав себе: чи знає Мікаель? Знає, й саме через це вони не запрошують його у свою оселю? Чи лише вона знає? Й натякнула Мікаелю, не кажучи напрямки, що йому більше негоже спілкуватися з Бівісом, з яким разом зростав, у час поза службою? Принаймні тепер, коли Мікаель нарешті піднімається на верхівку, вкрай важливо крутитися у потрібних колах, зустрічатися з правильними людьми, посилати правильні сигнали. Було б украй нерозумно оточувати себе привидами з минулого, про певні речі ліпше забути.
О, це він розуміє! От тільки він не второпає, чому вона збагнути не може, що він ніколи її не скривдить? Навпаки, хіба не він захищав їх з Мікаелем упродовж усіх цих років? Саме він. Наглядав за ними, завжди був поряд, коли потрібен, підчищав, де було треба. Піклувався про їхнє щастя. Отакою була його любов.