У будинку нагорі цього вечора світиться. Може, у них хтось гостює? Вони їдять і сміються, попивають винце, що його ніколи не продавали у крамничці вин у Манглеруді, й балакають по-модному. Вона посміхається, а очі її, Господи, такі гарні, що аж болісно, коли вони на тебе дивляться, спалахують. Цікаво, от якби він, Трульс, обзавівся грошенятами, розбагатів, чи накидала б вона на нього оком? Чи таке взагалі можливе? Невже все так просто?
Він постояв ще трішки внизу, на подовбаному вибухами пустирищі. А потім поплентався додому.
«Вольво» Бйорна Гольма пречудово маневрувало по Рюенській об’їзній дорозі.
Табличка показувала дорогу на Манглеруд.
— А куди ми їдемо? — спитав Сигурд Олтман, притуляючись до дверцят.
— Ми їдемо туди, куди направив нас Сніговик, — обізвався Харрі. — Подорожуємо у часі.
Вони проминули спуск.
— Сюди, — скомандував Харрі, й Бйорн повернув.
— Є-шість?
— Саме так. На схід. У бік озера Люсерен. Чи знаєте ви ту місцину, Сигурде?
— Це, звісно, чудово, але...
— Саме там і починається наша історія, — мовив Харрі. — Багато років тому перед танцювальним клубом Тоні Лейке, людина, знімок пальця котрої я вам сьогодні показував, стояв на лісовій галявині, цілуючи Мію, дочку місцевого ленсмана Ская. Уле, закоханий у Мію, виходить на вулицю й натрапляє на пару. Осатанілий, принижений Уле кидається на чужинця, на цього красунчика Тоні. І раптом Тоні показує свій інший бік. Де й подівся усміхнений, чарівливий парубок. Натомість з’явився лютий хижак. І, як усі хижаки, відчуваючи небезпеку, нападає першим, — від його люті та жорстокості заклякають і Уле, і Мія, і всі, хто поволі підходить до галявини. Його очі заволокло кривавим туманом, вихопивши ножа, він відрізає Уле пів’язика, перш ніж його спромоглися відтягти від хлопця. І хоч Уле геть ні в чому не завинив, йому страшенно соромно. Неймовірно соромно через своє нерозділене кохання, через це приниження у ритуальному герці за самку у провінційній Норвегії, через те, що його недорікуватість тепер завжди свідчитиме про його поразку. Тому він переїздить, тікає. Чи ви слідкуєте, куди я веду?
Олтман кивнув.
— Минуло чимало років. Уле влаштувався на новому місці, у нього посада, на якій його люблять і шанують, адже загалом він чоловік тямущий. Він має друзів, хай небагато, але більше й не потрібно, а найсуттєвіше — ніхто з них не знає про ті події. Єдине, чого йому у житті бракує, — це жінки. Час від часу він з кимось зустрічається, знайомлячись через сайти знайомств у Мережі чи шлюбні оголошення, у кав’ярнях чи ресторанах. Але довго це не триває. І річ не в тому, що йому бракує шматочка язика, просто він усе життя тягне на собі цю поразку, ніби напханий лайном наплічник. Його манера розмовляти видає низьку самооцінку, він наперед готовий до того, що його відцураються, він підозріливий щодо жінок, особливо до тих, які поводяться так, ніби й справді прагнуть його. Ще б пак. Невигойний сморід поразки, від якого тікають усі врізнобіч. Але одного дня дещо трапляється. Він зустрічає жінку, яка не тікає, з якою колись зимової ночі вони вже були разом. Вона навіть дає йому змогу втілити його сексуальні фантазії, вони навіть мають секс на покинутій фабриці. Він навіть пропонує їй покататися у горах, на знак того, що він має серйозні наміри. Її звати Аделе Ветлесен, вона погоджується, утім, без особливого ентузіазму.
Бйорн Гольм звернув до Грьонму, звідки у повітря здіймався чад від сміттєспалювального заводу.
— Вони приїхали у гори. Все чудово. Можливо. А може, Аделе вже знудилася, бо вона дуже невгамовна. Вони залишаються заночувати у Ховасхютті, у гірській хатинці, де вже зібралося п’ятеро: Маріт Ульсен, Еліас Скуг, Боргні Стем-Мюре, Шарлотта Лолле й заслабла Іска Пеллер, котра лежить сама у кімнаті поряд, забувшись у гарячковому сні. Повечерявши, запалюють вогонь у каміні, хтось відкорковує пляшку червоного вина, а дехто йде спати. Приміром, Шарлотта Лолле. Й Уле, котрий, лежачи у спальному мішку, чекає на свою Аделе. Та Аделе ще не до сну. Можливо, вона нарешті відчула оту відразу. І раптом дещо трапляється. Пізно вночі приходить останній гість. Стіни у хатинці тонкі, тож до Уле долинув новий чоловічий голос. І Уле вклякає. Це голос з його найстрашніших жахіть, з найжаданіших фантазій про помсту. Але неможливо, щоб це був він, просто — так не буває. Уле прислухається. Голос розмовляє з Маріт Ульсен. Протягом певного часу. Згодом затіває розмову з Аделе. Чутно, як вона сміється. Але поволі їхні голоси стихають. Уле чує, як у сусідній кімнаті решта вкладається спати. Але не Аделе й не цей чоловік зі знайомим голосом. Та згодом він узагалі нічого не чує. Допоки до нього не долинули звуки з вулиці. Уле, підкравшись до вікна, зауважує парочку, бачить її сповнене жаги обличчя, впізнає її стогони насолоди. І він знає, що невдовзі станеться неймовірне: історія повториться. Бо він упізнає чоловіка, який прилаштувався позаду його дівчини й ось-ось оволодіє нею. Це він. Це Тоні Лейке.
Бйорн Гольм увімкнув опалення. Харрі відхилився на сидіння:
— Коли решта прокинулась наступного ранку, Тоні вже пішов. Уле удає, ніби нічого не трапилось. Адже зараз він сильніший, багаторічна ненависть загартувала його. Він розуміє, що решта бачили Аделе та Тоні й знають про його приниження, так само як того разу. Але він незворушний. Він знає, як йому вчинити. Можливо, він прагнув цього останнього поштовху для вільного падіння. За кілька днів його дії розплановано. Він повертається у Ховасхютту, може, його підвезли на снігоході, й видирає з книги відвідувачів сторінку з іменами гостей. Бо цього разу не він, присоромлений, тікатиме від свідків, а вони муситимуть страждати. Й Аделе. Але найстрашніше доведеться страждати Тоні. Йому доведеться витримати ту ганьбу, яку носив у собі Уле, ім’я його знеславлять, виваляють у багні, його життя буде зруйновано, його покарає той самий несправедливий бог, що дозволяє, аби відтинали язики покинутим, нещасним закоханим.
Сигурд Олтман ледь відчинив віконце, й машину, посвистуючи, сповнило м’яке, свіже повітря.
— Найперша дія Уле — знайти собі приміщення, штаб-квартиру, у якій він має змогу спокійно працювати, не боячись викриття. А чи може бути щось природніше, ніж покинута фабрика, де одного дня від пізнав найщасливішу мить свого життя? Він починає добирати жертв і вибудовує ретельний план. Спочатку він, певна річ, має убити Аделе Ветлесен, адже вона єдина з присутніх у хатинці тієї ночі, що знається з ним особисто. Може, вони й називалися одне одному, але такі знайомства швидко забуваються, а сторінку з книги відвідувачів видерто. Й ніхто її не переписав. Певні, що не можна палити, хлопці?
Жодної відповіді. Харрі зітхнув.
— Тож він домовляється з Аделе про чергове побачення. Забирає її на машині, наперед обтягнувши заднє сидіння поліетиленовою плівкою. Вони прямують туди, де їм ніхто не завадить, може, на фабрику «Кадок». Там він добуває великий ніж із жовтим руків’ям. Він заставляє жінку написати листівку, надиктувавши їй текст, і послати її тому, з ким вони разом винаймають помешкання у Драммені. А потім він її убиває. Бйорне?
Кахикнувши, Бйорн збавив швидкість:
— Розтин засвідчив, що він продірявив їй сонну артерію.
— Він виходить з авто, фотографує її: вона сидить на пасажирському сидінні з ножем у горлянці. Світлина. Доказ помсти, тріумфу. Це перша світлина на стіні його комірчини на фабриці «Кадок».
Авто на зустрічній смузі заметушилося, але водій зміг пригальмувати й, проминаючи їх, просигналив.
— Може, убити її було легко. А може, й ні. Але все одно він знає, що це — найголовніша жертва. Вони не мали багато зустрічей, але він не знає, чи багато вона розповідала про нього своїм друзям. Він знає лише те, що коли труп знайдуть, то знехтуваний коханець стане для поліції головним підозрюваним. Якщо її знайдуть. Але якщо вона, наприклад, зникне під час подорожі до Африки, він буде у безпеці.