Почувши, однак, від Павлика про смертельну недугу Драгоманова, вона в розпачі готова віддати за нього навіть два своїх життя, коли б їх мала. Леся Українка в «хаосі жалю» зізнається, що, навіть хворіючи на тиф, була в десять разів спокійнішою, думаючи про власну смерть, аніж тепер. Зрештою, вона виношує намір поїхати до дядька, допомогти, як тільки можна. У листах вона просить Драгоманова не забувати, що готова завжди «служити Вам своєю роботою, чи то в перекладах, чи то в оригінальних творах»; що було б дуже мило, якби могла б бути «Вам у чому небудь справжньою помічницею» [94, с. 181]; зізнається: «Біг-ме, не знаю, де я більше живу, — чі в Колодяжному, чі в Софії?..» [94, с. 168]. При цьому згадує легенди, де людина може прийняти на себе чужу біду й слабість, та шкодує, що «се можливо тільки в казці!» [94, с. 168].
У жовтні 1893 року Леся Українка переїздить до Києва, де мешкає разом із сестрою Ольгою та допомагає їй у навчанні. Так розпочинається період її самостійного міського життя. Сестри мешкають на розі Стрілецької та Підвальної вулиць, і їхня оселя перетворюється на «привітний куточок», де часто збираються друзі на розмови та зустрічі. Як згадувала їхня подруга, Людмила Старицька-Черняхівська, «…коли я тільки підіймалась по дерев’яних східцях до сеї господи, — мене вже охоплювало радістне почуттє: панували там — література, праця, дружба і молодість…» [82, с. 19].
Однак самостійне й динамічне міське життя вимагає доброго здоров’я й сил. Перебування в Києві не йде на користь здоров’ю, і Леся Українка змушена звернутися до лікаря зі скаргами на слабкість. Той ставить діагноз «малокровіє і большая нервность». На це значною мірою вплинуло київське життя, позаяк дівчина змушена багато ходити, вона бере уроки англійської та малювання, недоїдає та недосипає, адже, як зізнається, у Києві люди переважно звикли жити вночі як удень, а ще активно зустрічається з друзями. Одним словом, намагається жити як молода, спрагла життя й спілкування людина.
Трохи пізніше вона називатиме Київ «проклятою ямою» і говоритиме про якийсь психоз міста: «Ах, що се за проклята яма сей город і чого нас туди тягне? се просто якийсь психоз і більш нічого. Летіти на огонь — я розумію, але летіти самохіть в “пашенну яму” — се щось непевне. А все таки, а все таки… <…>» [94, с. 407]. Леся Українка порівнюватиме себе з «живими типами Достоєвського» та говоритиме про невроз і страждання, які породжує життя в місті. А лікар Дерижанов, з яким вона близько подружилася, лікуючись у Ялті, твердитиме, що хоч літературна робота і «псує нерви, та не настілько як шарваркове життя в великому місті» [95, с. 29].
Було б, однак, перебільшенням говорити, що Леся Українка не любить міста. Щоразу, потрапляючи до, скажімо, Києва, Відня чи Берліна, вона із задоволенням поринає у вир міського життя: відвідує музеї, театри, зустрічається з друзями, включається в політичні й культурні дискусії. Так стається, що з європейським містом вона знайомиться завдяки операціям, і загалом міське життя виступає для неї паралельним світом, що існує поряд із перебуванням на курорті. Скажімо, потрапивши до Відня 1891 року, приглядається уважно до міського ладу, багато пише рідним і знайомим про життя в цій європейській столиці, ділиться враженнями про свої відчуття в одному з центрів модерної європейської культури. «Ми живемо в старій дуже гарній частині міста, недал[ек]о від нас починається Burg (царські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (Ратуша) Parliament, все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люде успіли стілько всього понаставляти!» [94, с. 117]. «Та вже такого роскішного міста як Відень може і в світі нема», а була б здорова, «то тілько б і робила, що по Відні роздивлялась», — зізнається братові Михайлу [94, с. 118].
А вісім років по тому, очікуючи на операцію в Німеччині, вона ділиться враженнями про Берлін, зрозуміло, порівнюючи його з Києвом і Віднем: «Вена проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить нічого» [95, с. 99]. Лесю Українку цікавить обшир міста. Властиво, вона говорить про три міські простори Берліна — «підземний, наземний і надземний». Під землею — ціла сітка труб та електричних дротів живе своїм нічним життям, а духи підземні, немов карлики, провадять таємну розмову. До надземного міста вона зараховує естакади, якими рухаються поїзди, а в наземному її вражає безліч крамниць на перших поверхах. «Тут так багато нового, чудного, починаючи від дрібниць комфорта до грандіозних спорудженнів», — визнає вона [95, с. 99].