Узимку 1891 року, дорогою до Відня зупинившись у Львові, вона лишає рукопис оповідання Михайлові Павлику, а пізніше на його критичний відгук відповідає, що «тема не єсть так далека для автора, як Ви думаєте, бо таких людей, як героїня повісті, він знає чимало і бачить дуже зблизька» [94, с. 133]. При цьому чи не вперше Леся Українка боронить свій твір, як свою дитину. «Ще от що, — пише вона Павликові, — рідну дитину та ще й першу не так то лехко забити, як здається, а надто ще й те, що автор не зовсім розчарувався в своїй нещасливій хоч і дурній Софії» [94, с. 133]. Лист до Павлика написаний улітку 1891 року в Євпаторії, де до неї знову приходить її «неудержимий улітний період» і вона береться писати. Зокрема тут вона дописала дві «вставних» глави [94, с. 137].
В оповіданні викладено історію досить легковажної і не без наївності панночки Софії, не позбавленої цікавості до «поетичного» антуражу, яким є і її рожева канапка, і сама вона, з «поетично-невинним усміхом», завитими кучериками й добре пошитою «зграбненькою кремовою сукнею». Вигідно побравшись зі значно старшим від неї князем, вона входить у вищий світ і живе світським життям, не задумуючись про майбутнє. Уособленням її наївного «золотого сну» про життя виступає в повісті рожева канапка, котра супроводжує героїню оповідання в моменти піднесення і в моменти падіння. Коли раптово помирає чоловік і, як виявилося, залишає великий грошовий борг, усе майно йде на розпродаж, а Софія змушена найнятися за компаньйонку до баронеси. Вона супроводжує ту під час поїздки на води за кордон, і друга частина дії розгортається на курорті. Саме тут Софія зазнає особливих принижень, змушена виконувати вказівки та прислужувати вередливій старій пані. Водночас курорт нагадує їй про минуле розкішне життя й навіть дарує надію на щастя. Жінка намагається приховати свою роль компаньйонки, відвідує театр і знайомиться з чоловіком, який їй симпатизує. Мріє про поїздку й зустріч у Парижі. Однак плани різко змінюються, коли баронеса вирішує їхати додому, і в нападі нестями Софія жбурляє в неї бронзову статуетку Адоніса й Венери — і убиває її.
Уже пізніше Леся Українка зізнавалася, що могла б написати цю річ інакше, одначе не захотіла її переробляти. Прикметно, що в оповіданні є не лише місто, але з’являється курорт, і подане це місце як «інакше». Курорт є дзеркалом того життя, яке колись вела Софія, але дзеркалом викривленим, де ролі змінені. Та водночас він є обіцянкою ілюзії, ба навіть компенсацією пригніченого стану жінки. Очевидно, в оповіданні відбилися курортні враження самої літераторки, хоча ще важливішими стали культурні коди, пов’язані з курортним існуванням.
Двадцятилітня авторка не могла не звернути уваги на це особливе місце, яке так видозмінює звичний спосіб життя і є особливим — зі своєю атмосферою, психологією, повсякденною культурою і часопростором. В оповіданні «Жаль» вона подає чимало подробиць із курортного побутування: розпорядок дня, пиття води, демонстрацію туалетів, курзал із грою на фортепіано, паркові алеї; значну увагу приділяє деталям і предметам побуту: шаль, несесер, парасоль, капелюшок, газета «Figaro» з хронікою балів. Курорт як задзеркалля модного світського життя маркований присутністю французької мови, романами про «парижанок» і мріями про поїздку в Париж. Частиною курортного життя, яке змальовує літераторка, стають легкий флірт і випадкові зустрічі, а також неврози, різкі зміни настрою й французькі любовні романи. Особливу увагу приділено детальному опису жіночих туалетів — від «легких поранніх, досить штучних, хто б сказав, навіть надто штучних, але на порядних водах так ведеться» [91, с. 73], до загального образу «вичепурених дам, виглянсованих панів, вицяцькованих дітей» [91, с. 83].