Курортне життя здобуває обрамлення й перспективу — воно протиставлене і місту, і морю. Безіменна оповідачка залюблена в природність і чистоту моря, але вона не любить міста, яке нагадує про те, що від людей не можна заховатися навіть удома, а ще зізнається, що хоча «мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх» [91, с. 159]. Власне курорт, як виявляється, також не є альтернативним місцем до цивілізації, куди можна втекти від людей, не є земним раєм, але є фальшивим світом, де хвора, наркотизована лінню й спекою юрба грає свої ролі, а самотня людина почуває відчуженість.
Імовірно, сюжет про «знайому панночку» в оповіданні «Над морем» був спровокований особистим досвідом. Принаймні письменниця згадує в листах, що в «Чукурларі» задля заощадження їй довелося ділити помешкання з дівчиною-курсисткою, і «се було не дуже пріятно, бо ми з нею були мало знакомі, а гірше всього, що вона вночі спала неспокійно і лякала мене» [94, с. 471]. В усякому разі, про випадкову курортну «знайому панночку» як «літню хвилеву знайомість, таку, що встановлюється і потім хутко губиться з очей без жалю» [91, с. 160], і оповідається у творі. У центрі — спілкування старшої й молодшої жінок — одне з курортних знайомств і зносин, що має поверховий характер. Переважний настрій оповідачки — самотність і відстороненість від людського світу, уява, що шукає співзвучності в спогляданні гір, іскристому сміху моря, шелестінні хвиль. Насправді ця пані лишається загадковою, ми мало знаємо про її минуле. Натомість чимало дізнаємося про її випадкову знайому, з якою доводиться ділити час, — симпатичну «панну з порядної родини» Аллу Михайлівну, років двадцяти, з Москви, капризну й ексцентричну любительку романсів, чиї найкращі спогади пов’язані з «циганами» й ресторанами. Для неї Ялта — це «яма», але вона «така молода і вже хвора», — коментує старша товаришка.
Курорт зображений в оповіданні саме як гетеротопія, куди з’їздяться різні люди, де діють випадкові знайомства й спостерігається порожнє вбивання часу. Серед зацікавлень — ритуальні прогулянки садом, концерти в курзалі, оглядання відпочивальників, демонстрація мод на набережній, перевдягання, фліртування. Водночас саме тут криється можливість зміни, бодай короткочасного переродження, відкривання себе. Саме так побачить курорт в оповіданні «Дама з собачкою» Антон Чехов, котрий, як і Лариса Косач, лікується в Ялті, з яким, імовірно, вона могла випадково стрічатися на вулицях і творчість якого знала досить добре [79].
Дата написання «Дами з собачкою», як і «Над морем», — один і той самий 1898 рік. Їх об’єднує ялтинська топіка, атмосфера літнього курорту, образ напівсонної юрми й головне — відчуження від порожнього, напівсонного й фальшивого життя, котре є квінтесенцією курортного топосу. Однак саме завдяки гетеротопності, виокремленості й «інакшості» курорт проявляє приховане, руйнує вдаване й відкриває можливе. У «Весняних водах» Тургенєва — саме цю книжку приносить і читає оповідачка своїй знайомій у «Над морем» — курорт ідентифікується з грою, егоїзмом і ярмарком ілюзій, а ще наділений еротичною владою. Він фемінізований і хижий, як образ Марії Полозової, котра задля розваги спокушає й легко знищує чисту молодечу любов Саніна та весь імпульс до переродження й оновлення. Пропонуючи для читання цю повість, героїня оповідання Лесі Українки намагалася попередити молоду знайому про фальшивість і небезпечність гри та свободи, що їх, як здається, дарує курортне життя.
У «Дамі з собачкою» Чехов, навпаки, асоціює курортну гетеротопію з початком переродження й показує, як із випадкового курортного флірту народжуються справжнє почуття й сенс життя. Перебування на водах у «Жалю» могло б стати початком нового життя для Софії, а в «Над морем» лікування в Ялті могло би пробудити добрі імпульси в душі капризної Алли Миколаївни. Але тепер, у другому курортному оповіданні, Леся Українка знаходить новий фокус і він явно має автобіографічне підґрунтя. Від «чужих» історій авторка повертається до власної, і в центрі її оповіді — думки, асоціації, образи старшої пані, для якої перебування на курорті пов’язане із загостренням мізантропії та водночас відкриттям нового простору свободи — неоромантичної перспективи, частинами якої стають і велична «поема моря», і «огнисті слова» глибокого неба. Курорт стає топосом відчуження, метафоричним образом «чужини» у творчості Лесі Українки.