Особливо її зацікавив Єгипет, а радше, як зізнається Кобилянській, «психологія тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва (сього року я мала нагоду його пізнати близше), і тутешніх “дітей вулиці”, що зростають зовсім таки “під голим небом” і напрочуд уміють дати собі раду» [96, с. 663]. Цьому присвячені начерки оповідання «Екбаль-ганем», датовані травнем-червнем 1913 року, — одні з останнього, що написала Леся Українка. У них, зіставляючи Орієнт і Окцидент, накреслюючи контрасти звичаїв та способу життя арабської жінки і жінки-європейки (так званої франки), письменниця ставить питання про «орієнтальні» стереотипи в сприйнятті жінки зі Сходу.
Не уникає вона і «туристичного погляду», що проявляється в описах арабської жінки, котра перетворюється на екзотичний об’єкт. Орієнтальні жінки — Екбаль, перекупки, «стара негритянка» — в оповіданні Лесі Українки підкреслено екзотичні, ніби ляльки на виставці, одяг їхній і вигляд описані інструментально й відособлено, подані з загостреною увагою до локального етнографічного колориту. Чого лише варта няня «в яро-зеленій вовняній сімаррі, надітій без сорочки, у срібних грубих, як кайдани, обручах на босих ногах, з непокритою, розпатланою, дрібно-кучерявою головою, тільки перев’язана над чолом, наче стрічкою, вузько зложеною жовто-гарячою хусткою з червоними берегами» [91, с. 354].
Те, як Леся Українка працює з концептом екзотизації, демонструє її поетичний цикл «Весна в Єгипті», написаний навесні 1910 року в Гелуані. У ньому літераторка здійснює аналіз орієнтального «туристичного погляду» [16]. Це поняття, запропоноване Джоном Уррі, стає об’єктом осмислення постколоніальної критики лише наприкінці XX століття. Відомий американсько-палестинський науковець Едвард Саїд присвятив природі орієнталізму ціле дослідження («Орієнталізм»), яке з’явилося 1978 року й започаткувало цілий напрям постколоніальних студій. В «Орієнталізмі» йдеться про те, що Захід створив свого двійника на Сході, послуговуючись цілою низкою «інтересів», а не лише бажанням пізнати й зрозуміти Орієнт. Це пізнання поєднувало своєрідне привласнення та контролювання Сходу, передусім уявно, через репрезентацію та конструювання його «інакшості». У наукових дослідженнях, подорожніх щоденниках, історичних і соціологічних описах, фантазіях, зрештою в численних художніх творах, особливо починаючи з романтизму, Орієнт «туристизується», виступає відмінним, новим, альтернативним світом, на який спрямований погляд із Заходу. Образ його можна контролювати, можна ним маніпулювати, а також інкорпорувати його в західний світ, скажімо, у вигляді орієнтальних колоніальних товарів чи екзотики.
Двадцяте століття стає епохою туризму, зокрема орієнтального. Кліматичний туризм набуває поширення і масовості з кінця XIX століття. Загалом туризм виявляється важливим феноменом модерності й пов’язаний зі становленням масової культури, розвитком технологій, зростанням мобільності населення, а також пошуками нових тілесних і духовних практик.
Однак туристичні поїздки виконують не лише функції географічного переміщення, але є рухом «у плоті» й пов’язані з «формами тілесного задоволення», як твердить Уррі [97]. Як істота, турист є не абстрактною особою, а має прикметні особливості раси, статі, характеру, і всі ці чинники включаються в його взаємодію з новими «місцями», ставлячи його «лицем» до людей і місць. Адже модерний світ охоплений процесами «виробництва» і «споживання місць», а «погляд туриста» з маргінального явища, яким він був упродовж минулих століть, опиняється в центрі модерного світу.
У поезії «Хамсін» Лесі Українки, що відкриває цикл «Весна в Єгипті», зв’язок із локальним місцем і тілесність є виразно маркованими — ідеться про очі та зір «чужинки», яку погрожують осліпити. Окрім того, її сприйняття пов’язане зі слуховими й візуальними чуттєвими асоціаціями. Загалом, включаючись у певні взаємодії з орієнтальними місцями, туристи встановлюють складні стосунки між тілесними відчуттями й соціокультурними та чуттєвими ландшафтами, опосередкованими дискурсом і мовою [8].
Як твердять дослідники, чи не основний досвід туриста — зоровий, адже задоволення полягає в тому, щоб дивитися, бачити, оглядати оточення. Такий «туристичний погляд» пов’язаний з екзотизацією локальних місць, перетворенням їх на предмет споглядання, на фетиш-об’єкти, він несе в собі передусім естетичний інтерес і зазвичай позбавлений знання та моральних питань, зокрема у ставленні до тубільного населення. Нові технології споглядання, як-от фотографії, поштові листівки, путівники, закріплюють такий погляд і сприяють його споживанню. «Туристичний погляд» як такий загалом допоміг створити мобільний модерністський світ [97]. При цьому частиною його стає не лише тіло туриста чи туристки, що дивиться й рухається, але й тіло, на яке він чи вона дивляться. Тіло також презентує себе, виставляє на огляд, перетворюється на спектакль — спокушаючи силою, шармом, умінням, сексуальністю.