Щоб наголосити на оригінальності й винятковості сестри, Ольга Косач-Кривинюк, вибудовуючи хронологію не лише темпорально, але й знаково-символічно, звертає увагу ще на одну промовисту річ. Десь року 1877-го, коли її бабуся жалкує, що в родині Драгоманових народилася друга донька (Аріадна), а не хлопчик, Леся нібито сказала слова, які могли б стати ключем до всієї її творчості: «А хіба ж дівчина не людина? Вони ж і народжуються від людей. Дівчата не для краси тільки народжуються. Бувають хоч і некрасиві дівчата, а розумні й на все здатні!» [55, с. 30]. Олена Пчілка, згадуючи про це в листі до Драгоманових, говорить, що донька, очевидно, говорила про себе, бо вважала себе здатного на багато речей. Ольга, однак, висловлює припущення, що сестра «казала так собі на потіху», позаяк часто чула про себе, «ніби вона негарна, нерозумна» в порівнянні з «яскравим, показним Мішею» [55, с. 31].
Про цей контраст сестра говорить досить багато. Він служить засобом героїзації — перетворення Лариси з некрасивої та нелюбої дівчинки на символічну постать Лесі Українки. Брат Михайло — перша дитина, «вродою гарний, вдачею яскравий, показний» [55, с. 39], з феноменальною пам’яттю, ефектний, мамин мазунчик. Лариса натомість, за словами сестри, вдалася цілком інакшою: «вродою — негарна, вдачею — не яскрава, не показна» [55, с. 40]. Очевидно, що всі ці уявлення існують у переказах, адже Ольга молодша за сестру на шість років. Вона пише з перспективи вже прожитого життя Лесі Українки, знаючи її долю, тобто у свою хронологію вносить елемент агіографічний, властивий розповідям про життя святих.
Окрім контрасту «брат / сестра», у дещо агіографічну хронологію Ольга Косач уводить і протиставлення «материна / батькова дочка». Особливо травмувала, пише вона, в дитинстві Лесю материна неувага й критика [55, с. 40]. Компенсує таку нелюбов натомість любов братерська й мало не цілковите ототожнення з братом. Із ним Леся ділить і час, і свої заняття: «У них було спільне читання, спільні гри та забави, далі спільне учіння» [55, с. 40]. Наголошує й на особливих, хлоп’ячих прикметах і вподобаннях сестри: «вона любила рух» (танці, гімнастику, плавання, лазіння по деревах тощо); у неї не було суто дівчачих ігор, бо «все було спільне з братом», який верховодив, тож ігри теж були переважно хлоп’ячі; вона не мала дівчачих забав чи іграшок — як зізнавалася, «ніколи не мала ляльок, ніколи не гралася ними і не любила їх» [55, с. 32].
Михайло Петрович Драгоманов. Женева, 1881 рік
Дядько в цій ситуації міг служити над-ідеалом. Хоча ранні листи адресовані всій родині Драгоманових, однак вони були звернені передусім до Михайла Петровича. У листуванні Лесі Українки з дядьком ціле десятиліття, власне період її дорослішання, випадає, бо не збереглася їхня кореспонденція з 1877 до 1888 року й невідомо, як відбувалося й чи відбувалося взагалі їхнє спілкування в означений час. Однак уже 1888 року сімнадцятилітня племінниця радіє листу від дядька й довірливо звіряється, що їй дуже легко пишеться до нього, а спочатку боялася писати. У всякому разі, коли він написав до неї персонально, вона «страшено зраділа». «Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас», — зізнається дівчина [94, с. 56]. Вона соромиться своєї невченості й перепрошує, що не має сталої освіти та мало читає. Але водночас демонструє досить широку лектуру, згадує Жорж Санд, Толстого, хвалиться, що не любить школи натуралістів, не симпатизує Золя (за «безпросвітну бридоту»), не визнає Толстого (за «містицизм»).
Але найважливіше те, що відбувається щось схоже на нове знайомство між ними. Уже зовсім не дитина, Леся сама знову представляє себе дядькові: «Я знаю, що Ви мене не забули, хоч я може й не така тепер, якою Ви мене пам’ятаєте, я попробую сама себе описати. Я лицем і подобою здається мало змінилась, хіба що не така дуже білява як була, характер мій, я й сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається <…>» [94, с. 56]. Здається, що дівчина почувається самотньою і навіть комплексує, бо зізнається: «У мене виходить жарт тоді, коли я хочу говорити поважно, а коли я хочу говорити щиро, то це теж якось не так виходить і від сього усього я не можу відчепитись навіть при розмові з мамою і Мішею, а вже з другими, то нічого й казати» [94, с. 56].
Загалом дівчина напрошується на інтелектуальні бесіди з Драгомановим. І здається, не без його впливу вже наступного року в листі до брата, відгукуючись на задум про видання українських перекладів світової літератури, ставить кардинальне «драгоманівське» питання: «Для кого писати?» «От тільки чого я не розумію як слід: чі ся перекладча література єсть те, що ти звеш народні видання, чі народні видання єсть щось зовсім окреме від перекладної літ[ератури]? А від сего, по моїй думці, багато залежить, як має обернутися справа» [94, с. 75].