Також не без дядькового впливу включається Леся Українка й у поширення ідей європеїзації в колі київської молоді. Про це вона сама пише Драгоманову, переказуючи, що «серед киян молодих остатнього часу починає ширитись европеїзм: вони починають учити европейські мови і інтересуватись европейською літературою» [94, с. 83]. Власне, доказом цього й стає задум молодих видавати «цілу серію перекладів найкращих творів европейських і російських авторів». Про себе принагідно зазначає, що хоче вчитись англійської мови, італійської вже трохи навчилася, взялася до французької та німецької.
Саме Драгоманов стає для Лесі Українки провідником у світ високої літератури, антропології та політики. Відомо про сім листів Михайла Петровича до племінниці, які вперше були оприлюднені в «Червоному шляху» за 1923 рік. Подаючи їх, Іван Ткаченко зауважував, що «листи ці писані “драгоманівкою” на звичайному поштовому папері в кліточку» [67, с. 188]. Зберігалися листи на той час у рукописному відділі Полтавського пролетарського музею, куди вони потрапили, як зауважує дописувач, з Гадяча випадково. Пізніше в статті «Леся Українка і М. П. Драгоманів (До питання про вплив М. П. Драгоманова на Лесю Українку)» (1954) Петро Одарченко, науковий редактор видання «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» О. Косач-Кривинюк, яке вийшло в Нью-Йорку, повідомляв, що він користувався копіями листів із архіву сина Драгоманова — Світозара. При цьому він згадував про дев’ять листів Драгоманова до Лесі Українки та тридцять чотири її листи до нього [74, с. 9].
Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів і друзів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Лариса Косач, Світозар Драгоманов, Ольга Косач-Кривинюк, Олександра Косач (Шимановська). Другий ряд: Михайло Кривинюк, Климент Квітка, Ізидора Косач, Олена Пчілка, Марія Карташевська
Як видно з листів, Драгоманов консультував Лесю Українку щодо того, як записувати народні пісні, інформував про наявні переклади Ріґведи різними мовами, рекомендував вивчати англійську, просив дещо перекласти для себе, зокрема з Кардуччі (італійську вона на той час вивчала) та Ісаї (Леся зізнавалася, що хоче писати на біблійні теми). Особливо детальними є його коментарі щодо книжок з історії Ізраїлю, християнської церкви й раннього християнства. Він ґрунтовно пояснює зміст дискусій, які ведуться в колі науковців щодо монотеїзму, політеїзму, фетишизму в Старому Завіті, дуже тверезо говорить про те, що тогочасні коментатори часто підставляють власне раціональне розуміння на місце давнього вчення, наголошує, що найцікавішими є власне ті редакції та вставки до Второзаконня, які додавалися пізніше й відбивали історичні та локальні контексти. Далі розмова з «любою Лесічкою», як він називає племінницю в листах, переходить на поле політики, ситуації в Галичині, радикалізму, а також перекладів і творчості самої Лесі Українки. Детальність і серйозність порушених у листуванні тем засвідчують, що дядько трактував племінницю як серйозного бесідника; навчав і ангажував її як союзницю й помічницю.
Тоді, наприкінці 1880-х років, у період палкого захвату Драгомановим, Леся Українка щиро поділяла його ідеї щодо шляхів європеїзації української культури. Саме Драгоманов послідовно критикував романтичне українофільство, наполягаючи на тому, що національна ідея мусить виростати з демократичних, гуманістичних і просвітницьких ідей, розвинених Заходом. Шлях до них пролягає через знання іноземних мов і прямі зв’язки з європейськими культурами й рухами, а не через посередництво російської мови. «Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу чи учителя, чи писателя, — писав він у “Чудацьких думках про українську національну справу” (1891), — то не пропускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі» [36, с. 334]. Українське письменство, на його думку, «доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі» [36, с. 334]. Однак Драгоманов зізнається, що вивчення мов і «прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою» є радше ідеалом, оскільки іноземних мов в Україні не знають [36, с. 353].