Леся Українка гостро відчуває контраст між демократичними свободами в Австро-Угорщині й деспотизмом у Росії. Європа асоціюється в неї з вільним життям і свободою, себе ж вона називає «ув’язненою». Листи її дедалі більше сповнюються політичними враженнями та ідеями. Вона втягується в політичні дебати й ретранслює їх братові, переймаючи радикальну риторику й висловлюючи антиімперські ідеї. Леся Українка зізнається, що в Європі почувається вільнішою, однак «ніколи і нігде я не почувала так діткливо, як тяжко носити кайдани, і як ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут у вільнішому краю» [94, с. 110]. Підневільне життя й брак свободи в Російській імперії подібні до ярма, і «всі бачать тиї сліди і мені сором за себе перед вільним народом» [94, с. 110].
Загалом вона переймає не лише політичну риторику галицьких радикалів, але й радикальні оцінки та по-іншому бачить угодовську «Нову еру» (1890) австрійського уряду та українських громадських діячів, згідно з якою українці мали висловити на виборах підтримку полякам, а натомість із їхнього боку мати собі деякі поступки в національному питанні. Леся Українка раніше вірила, що така угода може мати позитивний вплив на громадські справи в Галичині. Однак тепер, у Відні, переконана, що ніякої користі це не принесе, що довіри між русинами й поляками немає, що ніякої політичної свободи співпраця з цісарським урядом не дасть. Загалом, потрапивши в орбіту радикального руху, вона покладається, що серед усіх галицьких партій радикальна партія є «найпрогресивніша і найрозумніша» [94, с. 111].
Іще рік тому вона зізнавалася Драгоманову, що товариші закидають їй брак тенденційності та громадських мотивів, що її муза «нетенденційна», що їй набридли дискусії про «народну літературу». Тепер, після знайомства з радикалами, активно спілкуючись з одним із найпослідовніших учнів дядька, драгоманівцем Михайлом Павликом, вона навіть візьметься писати популярні статті для органу радикальної партії «Народ».
Особливо активним спілкування з дядьком стає впродовж перебування Лесі Українки в Софії, у родині Драгоманова. Приїхала Леся на початку червня 1894 року. Головною метою візиту було побачення з дядьком, стан якого був критичним і про небезпечну хворобу якого її повідомив Павлик. Гостювала в Драгоманових аж до дядькової смерті влітку 1895 року. Вона зізнавалася Павликові, з яким у цей час велося дуже активне спілкування, що завжди буде вважати подорож до дядька Михайла «за дуже щасливий час» і впевнена, що «вона не минула для мене безслідно» [94, с. 298]. Це також був акт самопожертви й посвячення. Витримавши досить важку поїздку, з перетином трьох кордонів, вона писала матері: «Приїхала сюди, що колиб за се треба було б заплати[ти] й справжнім яким лихом, то я б прийняла його з легким серцем» [94, с. 287].
На цей час, від червня 1894-го і до смерті Драгоманова 2 липня 1895 року, вона фактично стає секретарем Михайла Петровича (за винятком того відтинку, який Драгоманов з дружиною проведе в Парижі), а по смерті береться за впорядкування його бібліографії, архівування, підготовку текстів та переписування листів. У важкий період вона переймає на себе турботи і про дядька, і про родину, підтримує їх морально й фізично, допомагає доглядати за хворим.
«Я тепер сплю в другій хаті близько його, то чую, як йому погано вночі», — повідомляє вона Павликові й оповідає, що дядина захворіла на грип, і всі справи з догляду за хворими взяла на себе [94, с. 347]. «Якби се все було в давніші часи, то я б уже в листах Лазаря співала, але тепер я, певне, навіки одвикну киснути, минула зима повернула щось в моїй натурі, не знаю, чи на добре, чи на зле се вийшло», — звіряється довірливо Павликові [94, с. 347]. Вона посвячує себе інтересам дядька й зізнається йому, що хоче бути його ученицею й «заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикростей та інкримінації, які дістаються Вам, то я об тим не буду журитись ні трохи» [94, с. 305].
Ніякими словами не можна висловити, «як я Вас люблю і як палко бажаю Вам сього доброго», — пише вона Драгоманову в Париж [94, с. 312]. А Павликові зізнається, що допомагає дядькові, «скілько він позволяє». Павлик навіть назвав її «правою рукою» [60, с. 84]. Досі він одноосібно звався послідовним драгоманівцем і його учнем, тож тепер досить менторськи повчає її, щоб лишалася якнайдовше біля Драгоманова: «Вже потерпіть і особисто, без України, і нехай потерпить діло, бо тепер головне діло — помагати й послужити дядькові. Ви ж тепер його права рука, як же йому бути без Вас?» [60, с. 84]. На що Леся відповідала, що добре було б назватися «одним пальцем на його руці, а то вже велика претенсія» [94, с. 342].