Як видно зі статті, головною суспільною силою, тобто «народом», Франко вважає передусім селянство (мужицтво). І тут він є вірним «драгоманівцем», бо Драгоманов не раз повторював племінниці, що в Галичині «одна надія на мужиків» [67, с. 196]. Основний заклик Франка, однак, зводиться до поширення ідей радикалізму серед київської молоді. Багато з молодих називають себе «радикалами», але, на його переконання, це радше «настойка на радикальних ідеях, а не дійсний радикалізм». Ідеологія справжнього радикалізму випливає з єднання інтелігенції з «народом». «Поки інтелігентна громада не зблизиться до народу, не стане з ним заодно, не підійме його до духових і політичних інтересів, доти й політичні обставини Росії не зміняться», — твердить Франко [103, с. 807].
Свої закиди Франко спрямовує в бік наддніпрянців, зауважуючи, що «кождий українець по сей чи той бік Збруча» має право висловитись про українське духовне життя, а отже, і він це хоче зробити. Він критикує «безполітичне українофільство, з одного, і безнародне народовольство та революційне якобінство, з другого боку». Виразно звучить при цьому антидрагоманівський настрій: Франко досить скептично відгукується про «драгоманівців» («Говорять нам, що на Вкраїні і загалом у Росії є українські радикали, драгоманівці, чи як вони там себе величають. Тяжко сьому повірити» [103, с. 808]), а також відкидає ідеї Драгоманова про соціалізм і федералізм через їхню абстрактність.
Свого часу Драгоманов писав: «Будучи соціалістом по своїх поглядах… переконаний <…> через те, що Україна, моя батьківщина, поділена на двоє — Австрійську й Російську — і через те, що у першій єсть повна політична свобода, котрої бракує в Росії, то, помоєму, діяльність соціалістів у кождій державі мусить бути ріжна: в Австрії можливо братись за організацію власне соціалістичної партії з робітників та селян русинів <…>; а в Росії перш за все треба здобуть політичну волю <…> Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з иншими націями й країнами Росії через федералізм» [34, с. 39–40]. Фактично, Франко заперечує Драгоманову, наголошуючи на спільній меті австрійських та українських соціалістів (він називає їх «радикалами»), а також відкидає необхідність спільної боротьби українських і російських революціонерів за політичні свободи.
Леся Українка могла не лише образитися через нехтування Драгоманова, але й сприйняти закиди Франка дуже навіть персонально. Адже, пишучи про те, що інтелігенція не знає народу, він згадує якусь журнальну статтю в «Житті і слові» про штунду, де «всі свої відомості про дані явища в житті народу вони брали з газет або з уст інших людей. Близької, живої знайомості з народом тут не видно» [103, с. 807]. Хоча Франко не називає автора статті, Леся могла сприйняти це зауваження персонально, бо вона сама опублікувала в «Народі» почуту з чужих уст історію про штундистський рух на Полтавщині.
Та чи не найбільший закид Франка стосується участі українців у всеросійському народовольському русі (ідеться про Желябова, Кибальчича та інших українців, які пішли «на боротьбу за всеросійську революцію»). «Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено, і з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити місце Александрові III. Серце стискається з болю й досади», — пише Франко [103, с. 810]. Він дуже неприхильно відгукується про соціалістів і народовців, оскільки вони, на його думку, ігнорують національні ідеї та не працюють для «рідного народу». Здобування політичних свобод не може стати метою українського руху, бо «сам уряд пхає вас на дорогу нелегальної роботи, а ви будете вперто бити лобами об стіну на те тільки, щоб вам було вільно бути легальними?» — нетерпеливиться він [103, с. 809]. Усі такі втрачені сили Франко пропонує повернути для праці на рідному полі: «Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді наших найліпших борців і справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Европі як справа актуальна» [103, с. 810].