Приблизно тоді ж, коли Леся Українка вибирається на Буковину, Кобилянська переживає власну травму в стосунках з Осипом Маковеєм, якому здавна симпатизує. В одному з неопублікованих за життя творів, датованому орієнтовно 1902–1903 роками, вона досить відверто описала почуття до Маковея. «Хто може кому з того закид зробити, що любов має свої мрії? — зізнається Марія, головна героїня її оповідання “Доля”. — Її любов мала свої мрії. А, може, і він мав свої мрії. І він, і вона панували страшенно над собою. Так лячно, а заразом так залізно держали тую стіну між собою, що не раз приводила з собою таке мучливе мовчання. А, властиво, без причини, бо він знав, що вона його любить, а вона знала, що він її шанує і що прихильний їй» [49, с. 397]. Подібно до того, як це сталося в реальному житті у стосунках Кобилянської з Маковеєм, героїня оповідання написала професору, в якого була залюблена і якого ідеалізувала, листа, де виговорила всі свої почуття, а у відповідь дістала цілком ввічливу відповідь, що він загалом-то ніколи не думав ні з ким одружуватися. Отже, Марія, як і реальна Ольга, лишилася з «грубим і брутальним словом “накинулася”» — «прецінь, вона була жінка, а він мущина» [49, с. 401]. Про цю ситуацію знала Леся Українка, і ця тема часто зринає в листуванні товаришок.
Утрата близької людини для Лесі Українки, як і острах розриву з Маковеєм для Кобилянської, склали тло, на якому вироюється особлива довіра між жінками. Тут, у Чернівцях, виникає їхня близькість, народжуються довірчі бесіди про те, що дозволено жінці, й що — чоловікові, зринають приватно-інтимні називання «хтось» й «хтосічок», «когось біленького» і «когось чорненького», тут зав’язується щире спілкування, з’являються «поза втомлених коней» і гіпнотичні «паси» та масажі, якими подруги знімають одна в одної напади істерії. Ці масажні «паси» — погладжування, постукування, розтирання — Леся Українка передає графічно хвилястими лініями, рисками та крапками у своїх листах. «Ми дуже звикли одна до одної і так нам добре було разом», — зізнається вона кузинці Аріадні [95, с. 263].
Перебування в Чернівцях повертає Лесі Українці сили й гумор. Подруги запрошують Маковея (його вони називають між собою «ведмедем») на «циганську музику», підписуються «хтось і ще хтось»: «Хтось і ще хтось подає комусь до відомости, що йдуть в середу ввечорі по 8-й на циганську музику. Як хтось має непримушену медвежу волю, то там буде. До побачення» [95, с. 279].
Вони діляться творчими планами й читають одна одній свої твори, а Кобилянська навіть переписує для подруги чернетку народженої в Мінську драматичної поеми «Одержима» (Леся називає її в листуванні «Міріам», а також однією зі своїх «дітей»). Згодом Лариса Косач вибирається разом із Климентом Квіткою на води до Буркута й звідти пише товаришці, що їй бракує їхніх розмов («хтось любить балакати з кимсь довго, хтось знає»), що живе, відновлюючи сили, «як ростина»: «Живиться та спить переважно, читає мало, пише ще менше, <…> Міріам ще не зачіпав, хай полежить. Драми скульпторної теж не зачіпав» [95, с. 303] (ідеться про драматичну поему «У пущі», над якою письменниця працювала вже кілька років і про яку, очевидно, розповідала Кобилянській). Водночас Леся Українка підтримує Ольгу в момент сумнівів і розчарувань, запевняючи, що «розуміє когось і через те і жалує когось дуже і зовсім не жалує», бо впевнена, що та має силу ходити по «гострім камінні» й зможе перейти по ньому до «чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками» [95, с. 303]. Згадуючи, як несамовито Кобилянська писала свою новелу в останні дні перед виїздом із Чернівців, запевняє подругу, що коли хтось так може робити, то «хтось багато може і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку з неба і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато инших людей не знають» [95, с. 303].