Дружба цих жінок перейнята відвертістю й довірою. «Хтось когось дуже любить», — пише Леся Українка [95, с. 303]. Ідеться не лише про особливу форму стосунків між жінками, але й про взаємини з чоловіками, Осипом Маковеєм та Климентом Квіткою (з останнім вона сходиться ближче під час буковинської подорожі). Торкаючись взаємин Кобилянської з Маковеєм, Леся Українка в листі переконує подругу в тому, що немає ніякого приниження, коли жінка першою говорить про свої почуття до чоловіка, як це зробила Кобилянська. Лист, у якому Ольга фактично освідчилася й запропонувала себе за дружину Маковеєві, ймовірно, і був написаний під впливом щирих розмов із товаришкою. «Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? що посьмів виступити з етикети? що сказав одважне, щире слово? що вийшов з пассивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? що тут низького? чі він чий вік занапастив? Чі він когось одурив? чі він кого “каптував”? чі він собі “партию” вишукував?» — заспокоює Леся Українка подругу [95, с. 306–307]. Вона, очевидно, знає ситуацію в подробицях. Не отримуючи тривалий час відповіді від Маковея, Кобилянська відписує товаришці, і в листі картає себе за «неміч» і називає «подлою», а водночас почувається ображеною і хоче втекти до Відня, щоб там страждати. Леся Українка натомість переконує, що до Відня варто поїхати, але тільки не для страждання, а щоб дістати нові враження й інтереси. Вона з власного досвіду знає, що таке мужність, і тому навчає Кобилянську: «Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись» [95, с. 306]. «Хтось мусить мати одвагу до життя», бо нікого не втратив навіки, як вона сама, і «як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі ведмеді здадуться малими» [95, с. 307]. Окрім того, «квітка з папороті», як вона називає Кобилянську, занадто незвична рослина для всіх, а для людей буденних і прагматичних a la «ведмідь» — не зовсім зрозуміла.
У спілкуванні двох жінок складається особлива мова й особлива форма розмови, суголосна розмові «з душею своєю» й пов’язана з винятковою атмосферою довірливості та близького (навіть тілесного) контакту. Леся Українка зізнається, що звична мова, як «чорне по білому», нездатна передати почуття: у ній «нема тону, нема жесту, нема мовчання» [95, с. 307]. Такою була не лише мова щоденного спілкування, але й та традиція оповіді, яка домінувала в письменстві. У листуванні товаришок-літераторок натомість витворюється нова мова й народжується нове — жіноче — письмо, де слова зливаються з жестами, пов’язуються з тілесністю, вбирають мовчання, здобувають свій емоційний ритм і захоплюють усю істоту. Ідеться також про особливе спілкування й розуміння без слів, або «навіть мовчання у двох, сам на сам» [95, с. 346]. Ідеальною комунікацією стають напівінтимні розмови двох подруг. Леся Українка зізнається, що описати свої думки й почуття їй досить важко й буде «не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз порозуміє» [95, с. 313]. «Хтось» дуже часто «про когось думав і хотів з кимсь говорити, — зізнається вона, — найбільше так, щоб сісти на-пів розібраним на чиєсь ліжко, як лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче, і має чорні очі з золотими искорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим…» [95, с. 313].
Питання про «жіночу культуру» стає досить актуальним, зокрема у зв’язку з поширенням феміністичного руху. Так, Ґеорґ Зіммель у статті «Жіноча культура» (1911) порушив питання про внесок жінок у культурну царину, оскільки, як він зауважує, об’єктивний зміст цієї галузі переважно асоціюється зі внеском чоловіків і має чоловічий характер. Зіммель дотримується есенціалістського уявлення про культурну спроможність статей, закорінену в природних властивостях. Чоловіки, на його думку, мають більшу схильність до об’єктивації своїх цілей і відділяють професійну діяльність від особистісного буття, натомість жінки не здатні до цілковитої об’єктивації своїх цілей, позбавлені персонального чуття. За словами німецького філософа, у жінок «периферія тісніше пов’язана з центром, частини більше відповідають цілому, ніж це властиво чоловічій натурі» [45, с. 237]. Відтак жінки звичайно сильніше повністю віддаються своєму захопленню чи заняттю. Зіммель прагне визначити ті сфери культури, де така властивість жінок могла б дати плоди, і називає, зокрема, мистецтво і вчителювання. Звичайно, таке уявлення про «жіночу культуру» є дискримінаційним, однак фактом лишається те, що присутність жінок у культурі та їхній внесок у культуру поволі стають предметом обговорення на початку XX століття. До того ж так звана суб’єктивність також визнається культурною цінністю в епоху, яку зазвичай називають модерною.