Климент Васильович Квітка, чоловік Лариси Косач (Лесі Українки)
Перебравшись із Чернівців до Кімполунга, згодом перебуваючи на лікуванні в горах, Леся Українка поволі відживає й у листах до Кобилянської жартує та зізнається, що «тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті і вдвох і втрьох» [95, с. 262]. У горах жінку супроводжує її новий товариш Климент Квітка — 21-річний студент юридичного факультету Київського університету, з яким вона познайомилася ще в Києві. Квітка вибирався на лікування до Швейцарії, однак затримався на Буковині. Їхнє спілкування викликає закиди з боку родини, і в листі до батька Леся досить роздратовано коментує: «Мені дуже дивно, що ти пишеш мені “не удерживай Квитку, пусть ѣдет в Швейцарію”. Коли се я кого удержую? і чого б я мала удержувать в даннім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди йому їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. Не бачу теж причини, чого б я мала забороняти йому бути там де я <…> Тілько ж я нікого не удерживаю, але й не проганяю нікого без причини, кажу се просто і прошу не сердитись за се, — я держусь у цій справі нейтрально, бо инакше не вмію. Не знаю теж, чому вираз симпатії до мене, чі дбання про моє здоровья має називатись “вмѣшательством в наши семейные дѣла” — коли й так, то й порада твоя “їхати в Швейцарію” теж є “вмѣшательство”? Мені чогось неприємно те, що ти ставиш питання, чі бути Квітці там де я, чі ні, — се мене ставить в фальшиве положення» [95, с. 291].
Братерське спілкування з Квіткою, однак, не є таким довірливим та інтимним, як із Кобилянською, і Леся прагне жіночого товариства. Вона пише, повертаючись із Буркута 6 вересня 1901 року: «Та й хочеться комусь із кимось про де-що по-щирости поговорити, бо хоч хтось з п. Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п. Квітку, як чоловіка нервового, могли би занадто зіритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка і то такого віку, як хтось тай ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють» [95, с. 313].
Дещо пізніше, уже після буковинської поїздки, Леся Українка писатиме Кобилянській, що не певна щодо «форми чи формули» їхньої близькості з Квіткою, але певна, що вони потрібні одне одному, і сподівається на розуміння подруги: «Мій хтосічок знає, що хтось завжді тримався добре з “Квіточкою”, але тепер тримається ще ліпше і тепер уже “Квіточка” зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю» [96, с. 184].
Дізнавшись про шлюб Лесі Українки з Квіткою, Кобилянська вітає подругу й дякує за те, що «хтосічок любенький саме так, а не інакше, собі поступив, і є тепер п[анею] “Квіточкою”. Слава Богу, що суть ще люди на світі, і з ними та свята і велика сила, котру звемо любовію, і що її ніщо не може вбити». І додає: «Хтось аж знов починає вірити в “силу любові”» [61, с. 146, 147].
У листах літа 1901 року до Кобилянської Леся Українка щира перед подругою та водночас твереза, немов старша сестра, котра розраджує в хвилини сумнівів. Вона мовить про її особливий дар піднестися на вершини духу, подалі від юрби й буденщини, бо «хтось не з подлої маси скований, а з благородної» [95, с. 306]. «Все минеться, одна правда зостанеться», — заспокоює вона Кобилянську після того, як Маковей відповів, що їх можуть поєднувати лише дружні відносини й він не бачить її своєю дружиною. «Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се може не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?» — втішає Леся Українка подругу [95, с. 307]. Так, розраджуючи, вона протиставляє буденне «щастя» тому, «чому нема назви в людській мові», апелюючи до особливої форми «вищого» за буденне щастя буття. Ідеться про новий тип людей — «вищих», чиє буття нагадує Заратустрине й позначене пориванням вверх, у безмежність, угору, «куди нетілько ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають»; там може бути холодно і самотньо, але стрінуться й «инші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї искри на всю Україну» [70, с. 57]. Так письменниця формулює ідею модерністської «високої» культури, зараховуючи свою товаришку і себе до її творців. Це той модус буття і та модель спілкування, що їх пізніше Леся Українка опоетизує в образі Мавки в «Лісовій пісні».