У «Лісовій пісні» побачимо й відгомін важливого для обох жінок мотиву честі-безчестя та «вільної» любові. Цілком природно, що минулого літа Мавка кохалася з Перелесником, і також природно, що вона перша запитує Лукаша «Чи гарна ж я тобі?», руйнуючи тим самим приписи традиційної моральної «скромності». Еротизмом перейнята вся перша частина «Лісової пісні»: тут про шлюб «солов’ї весільним співом дзвонять», а Лукаш, який «не любився ні з ким ще зроду», приймає Мавчині «любощі такі солодкі». З погляду ж традиційної моралі, яку уособлює Лукашева мати, Мавка «накинулася» хлопцеві — так розцінює жінка «вільність» лісовички. Природність і рівність стосунків жінки й чоловіка, що їх сповідує Мавка, зближують драму-феєрію з ідеєю жіночої свободи, яку практикували у власному житті обидві письменниці, а слово «накинулася» прямо відсилає до стосунків Кобилянської з Маковеєм.
«Іскра в серці», «огонь в душі» — ці фрази з листа Лесі Українки 1901 року до Кобилянської дістануть фінальне відлуння в Мавчиному зізнанні «Я в серці маю те, що не вмирає». Мавка загалом уособлює той ідеальний тип любові-як-розуміння, який склався в стосунках Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Саме любов, яка спрямована на відкриття «душі», символізована перетворенням Мавки на ідеальну сутність, де зникає тілесність, натомість народжується «душа». У процесі таких трансформацій виникає ідеальна форма спілкування — неопосередкована розмова споріднених «душ», що перетворюється на мовчання-розуміння, як у спілкуванні двох подруг. Така комунікативна утопія «Лісової пісні» — герменевтична, спрямована на повне взаємне розуміння-вслухання. Ця утопія має жіноче підложжя і, як у Платона, стає шляхом до пізнання вищого буття.
Так дружба-любов двох подруг сублімується в «Лісовій пісні», а образ Кобилянської відлунює в багатьох жіночих постатях письменниці: Кассандрі, Долорес, Йоганні, Хадіджі, Мавці. Естетична сублімація жіночої дружби й лесбійської любові є загалом прикметою епохи модернізму: подібно народжується «Орландо» Вірджинії Вулф, що відбиває її зв’язки з Вітою Секвілл-Вест, «Автобіографія Еліс Б. Токлас» Ґертруди Стайн, яка виростає з любовних стосунків із Еліс Токлас, чи «Повість про Сонічку» Марини Цвєтаєвої, що відсилає до її стосунків із Софією Голідей.
Основою ідеальної комунікації в листуванні подруг стає творення нової мови. Винайдення називань «хтось», «хтосічок», «хтось біленький» і «хтось чорненький» не означає лише інфантильність у їхніх стосунках. Так твориться інтимний жіночий дискурс, дестабілізується граматика й формується нова ідентичність, зокрема й гендерна. Жінки переборюють стереотипи, приміряють чоловічі ролі, витворюють власну фемінну форму спілкування, що є не чим іншим, як культурною моделлю існування. Вони також спростовують слова Ніцшевого Заратустри, що «ще не здатні жінки до дружби — вони й досі ще кішки й пташки. Або ж, у кращому разі, корови» [70, с. 57]. Так німецький філософ говорив про типові іпостасі жіночого існування — як вірної дружини, мрійливої дівчини й матері, яку він уподібнював до молочної годувальниці-корови.
Експеримент українських жінок-письменниць у творенні «вищої» культури цілком природний у контексті модерністської епохи та гендерних експериментів нової літератури. Вірджинія Вулф писала про гендерну інверсію статі в псевдобіографії «Орландо» (1928), де головний характер до тридцяти років ідентифікує себе як чоловіка, а після — як жінку. Тим самим вона дестабілізувала й перевертала традиційні в літературі уявлення про сталу ідентичність і суб’єктивність. Письменниця також зізнавалася, що прагнула змінити сам тип оповідання, підмінюючи акцію суб’єктивними мріяннями й тим стверджуючи інакший, ніж у текстах, написаних чоловіками-авторами, спосіб творення характеру.