«Блакитна троянда» обговорює модне для кінця XIX століття питання про спадковість і генетичну хворобу, яка від матері передається дитині, та показує спробу доньки уникнути такої долі, втікаючи у вигаданий світ платонічної любові, що зрештою призводить її до самогубства. Додаткові й важливі аспекти драми — зображення жіночого божевілля й «ненормальної любові» [88, с. 31], а також критика міщанського щастя та патріархального світу. У «Блакитній троянді» божевілля трактується не психологічно, а психіатрично; у ній обговорюється внутрішня історія родини Косачів і теми особистого, персонального характеру, а «блакитна троянда» постає метафорою естетизації реальності.
«Блакитна троянда» народилася вже після поїздок Лесі за кордон, до Відня, Софії, Варшави, де вона відвідувала театри, музеї, — загалом, знайомилася з Європою. Відсилання до стилю модерн і модерної культури, яка в драмі називається «хворою культурою», у «Блакитній троянді» не лише позначають належність характерів і всієї дії до епохи fin de siècle, а й позиціонують смаки самої письменниці. Головна героїня Любов Гощинська репрезентує в п’єсі «femme moderne» («сучасну жінку»). Кімната-салон, де ми знайомимося з дівчиною, обладнана «фантастично»; інші персонажі сприймають таку обстановку як «оригінальну» й «модерну». Леся Українка вдається до легкої іронії щодо самого поняття moderne. «В ній є щось… moderne!» — відгукується Острожин про кімнату. На що Милевський реагує: «Страх люблю сей вираз: у ньому все поміщається…» [88, с. 13]. «Серйозною, хоча теж moderne» названо й основну тему дискусій у п’єсі — спадковість [88, с. 17].
У драмі натрапляємо на прямі відсилання до модних наприкінці XIX століття імен Золя, Ібсена, прерафаелітів, а також нових стилів: імпресіонізму й символізму. Леся Українка подає також цілу амплітуду відгуків про найновіші течії в малярстві й музиці: Орест Груїч протиставляє себе школі парнасців (parnassiens), Гощинська без симпатії згадує про символістів. Натомість Острожин зізнається в любові до символістів. Не без пародії Леся Українка вкладає в його уста рядки такої поезії: «Мої блідо-жовті мрії спустились на серце твоє» [88, с. 63].
Тут же лікар Проценко заявляє, що не розуміє «новітньої музики» й порівнює її з медициною: «Крик, лемент якийсь, стогін, нестотно, як в операційній залі» [88, с. 44]. На це Любов відповідає, що найбільше симпатизує «новітній школі» [88, с. 44], і таке зізнання відбиває смаки авторки. У листуванні Лесі Українки 1890-х років, наприклад, є кілька згадок про опери «Лоенґрін» та «Тангейзер і змагання співаків у Вартбурзі» Ріхарда Ваґнера [94, с. 93, 114,118]. Олена Пчілка зауважує в листах, що 1891 року, під час поїздки до Відня на консультацію з приводу туберкульозу кісток, вони з донькою часто бували в опері, де бачили «Meistersinger» («Нюрнберзьких мейстерзінґерів»), і принагідно зазначає: «Гарно, звичайно, але я Ваґнера не дуже-то люблю — то Леся в ньому кохається» [59, с. 67].
Прикметно, що культурні асоціації, які трапляються в «Блакитній троянді», так чи так пов’язані з темою хвороби: згадуються Гайне, Надсон, Золя — автори, які або самі нездужали, або писали про фізичну неміч. Особливо показова згадка про Сємьона Надсона, і не лише тому, що в 1880-х він стає кумиром молоді. У «Блакитній троянді» маємо не лише посилання на цього лірика, а й переклад його вірша «Про любов твою, друже, я марив не раз…» авторства самої поетеси. Надсонові належить і одна з ключових фраз героїні: «Ніж доходить на лютім, повільнім вогні, краще блиснути враз і згоріти!» [88, с. 19]. Надсон помер 1887 року двадцятип’ятирічним (вік самої авторки в період написання твору, як і вік її героїні). Він хворів на туберкульоз, як і Леся Українка, певний час мешкав у Києві, лікувався в Ялті. Його, як і себе, вона називає «залітним гостем на чужині», перебуваючи восени 1897 року в Ялті. Є також згадки, що Олена Пчілка 2 лютого 1897 року організовувала в «Літературно-артистичному товаристві» вечір пам’яті Надсона, де зачитували Лесин переклад, між тим коли сама поетеса на той час хворіла й не могла бути на вечорі. Таким чином, тема хвороби лишається фокусом цілої смислової конструкції драми й коментарем до нового культурного стилю.
Загалом референції Лесі Українки до культури fin de siècle досить критичні не лише в драмі, а й у листуванні 1890-х років. Зокрема вона зазначає, що в прерафаелітів «багато признаків божевілля або нещирості» [94, с. 433]. А подивившись «Нору» Ібсена, критикує її за неправдоподібність у перетворенні «наївного звірятка» на радикальну «Frau Ibsen» [95, с. 180]. Виникає враження, що письменниця, освоюючи новий дух епохи та її стиль, водночас опонує їм, шукаючи власних шляхів творчості.