У п’ятій дії також змальовано останню зустріч Любові та Ореста й початок божевілля, що закінчується самоотруєнням героїні, яка в такий спосіб (іще діючи свідомо, раціонально), власною смертю, у стані «напівнормальності», перериває напад хвороби. Відчуваючи наближення божевілля, схвильована героїня «підходить до Ореста, нахиляється над ним» і наказує: «Оресте, глянь мені в очі!» Авторська ремарка говорить: «Орест глянув, жахнувся, закрив собі очі руками» [88, с. 110]. Так Леся Українка зафіксувала не лише початок нападу, але й межу «нормальності / ненормальності», звернувши увагу на «очі», — пізніше особливим, напівбожевільним «баченням» буде наділена в неї інша «хвора» — провісниця Кассандра, якій завдяки внутрішньому зору відкрита «гола правда» буття.
Побачивши відображення своєї хвороби на обличчі Ореста, який не витримує цього випробування й затуляє очі долонями, Любов забирає його руку від очей зі словами: «Починається? Ти вже бачиш? Тобі страшно? Не бійся! Я знаю, я страшна, але нічого… <…> Тільки не треба жахатись, не треба плакати, я все поправлю, поки ще можу» [88, с. 110]. Попри весь мелодраматизм цієї сцени, вона засвідчує виклик щодо традиційної в літературі інтерпретації божевілля як цілковитої втрати свідомості, демонструючи можливість раціонального мислення в момент нападу хвороби.
До речі, в українському суспільстві, на думку Ігоря Костецького, бракувало знання «епохальних відкриттів у царині людської психіки, роблених під кінець сторіччя і літературою, і наукою» [56, с. 154]. Отже, компенсацією служило, зокрема, зображення божевілля в театрі. Там можна було експериментувати, і Марія Заньковецька, до прикладу, використовувала особисті спостереження, які винесла з відвідування психіатричних клінік, граючи збожеволілу дівчину в п’єсі «Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького.
Як видно з нотаток, Лесю Українку цікавили вияви пароксизму й відтинки нормального стану, а також роль внутрішніх і зовнішніх подразнень для людини здорової та хворої. Письменниця наголошує на тому, що одна й та сама людина постає ніби дві чужі одна одній особистості в нападі недуги й у періоди просвітління. Серед симптомів фіксує веселість, пристрасть до блискучих речей, схильність до декламації та співу, непосидючість, влучні жарти, уміння виправдовувати й мотивувати свої вчинки, ревнощі, зокрема в жінок. У проміжні періоди про наближення хвороби сигналізують безсоння, головний біль, надмірна рухливість, багатослів’я, дратівливість, сплутаність ідей [93, с. 7].
Уважне прочитання «Блакитної троянди» засвідчує, що всі ці прикмети письменниця залучає для мотивації зміни характеру й нападів божевілля своєї героїні. Отже, хворобу в драмі марковано психіатрично, а не психологічно. Попри всю медичну точність у змалюванні, симптоми, однак, не передають художньої градації психологічних станів і ситуацій, а тому сприймаються як мелодраматичні. Загалом же, саркастично зображаючи так званих нормальних людей (Милевського, Острожина, Груїчеву, Саню, Проценка) і фокусуючись на «ненормальних» (Гощинській та Оресті Груїчі), письменниця ніби ілюструє слова Гайне про аристократичну духовність, якою наділена «хвора людина».
Зазвичай симптоми хвороби, описані в «Блакитній троянді», дослідники пов’язують з істерією. Однак істеричність Гощинської не самоціль, а елемент зображуваного в драмі божевілля. До речі, у праці Краффта-Ебінґа цілий розділ відведено істеричному божевіллю, проте в нотатках письменниця не зупиняється на ньому. Австрійський психіатр, зокрема, зазначав, що істерію як невроз завжди супроводжують психічні аномалії, але вона досить рідко триває довго. Істеричний невроз переходить у стан психічного виродження (Folie raisonnante) залежно від того, чи він набутий, чи спадковий [98, с. 118–119].
І все ж у драмі є відсилання до істерії. У листі до матері, висловлюючи побажання щодо акторської гри під час постановки її п’єси, Леся Українка застерігає, щоб головна актриса «не впадала занадто в істерику», бо «цього елементу і так немало там у мене, а коли його підкреслити, то вийде вже зовсім несамовитий характер, до яких моя героїня все таки не належить» [94, с. 465]. У самому творі кілька разів звучить слово «істерія». Любов «заходиться істеричним плачем», ревнуючи Ореста до незнайомої панни [88, с. 66]. В останній дії Гощинська «раптом сміється полуістерично», читаючи листа від Крицького [88, с. 92]. Про істерію згадує й доктор Проценко, зауважуючи, що «істерика, млості» — це доля «паній», а в «панночки воно, певно, так, пречуття, страхи». «Бо що ж, маєте собі, живе панночка на дозвіллі, — коментує він, — читає, мріями усякими займається і серця нікому розказати, а воно собі молоде, ну не без того, щоб там якої, як то кажуть, присухи не було» [88, с. 59].