Водночас, із погляду психоаналітичного, драма фіксує момент гендерної самоідентифікації героїні й перенесення її бажання з матері на батька. Досить прикметно, що донька жодного разу не висловлює жалю до матері, але часто говорить про «бідного татка», якого довела до смерті хвороба дружини: «се його вбило» [88, с. 16], «мій бідний татко, з якою тривогою він дивився на мене» [88, с. 17], «він не виховував мене, він просто любив мене» [88, с. 27]. Орест, намагаючись заперечити фамільну подібність Любові до матері, заспокоює, що вона «вилитий батько» [88, с. 17].
Окрім архетипно-символічного образу матері, у драмі значну роль відведено й реальній матері — пані Груїчевій, яку авторка представляє серед дійових персон «не дуже старою, енергійною на вид жінкою» [88, с. 9]. Стосунки її з сином, материнські ревнощі й відповідний власницький інстинкт письменниця аналізує докладно й послідовно. Саме поведінка Орестової матері призводить до проявлення й загострення спадкової хвороби Любові. Старша жінка висміює «надземну любов» як підліткову гру, називає Гощинську божевільною, хоча ніяких ознак хвороби ще не помітно, говорить, що та хоче відібрати в неї «мою дитину», заявляє про своє право на сина. «Я маю право на тебе. Я тебе викохала, виростила, тобі все життя віддала», — говорить вона синові [88, с. 68]. Проти такої влади зрештою й постає Орест, відмовляючись бути чиєюсь власністю: «Годі!.. “Одібрала у мене”…“у мене”… от в чім діло… “Мій син Орест, моя власність, хто сміє займати його!”» [88, с. 103]. Неврастенія та інвалідність сина — наслідок його ідентифікації з матір’ю, фактично чоловічий варіант істерії. Він стає невротично хворим, паралізованим, залежним від морфіну.
Варто зауважити, що тема влади матері, відтворена в драмі Лесі Українки, має біографічну основу. Досить лише пригадати Олену Пчілку, відому українську письменницю й культурну діячку, сестру Михайла Драгоманова, яка вважала, що біографія її дітей «єсть разом з тим доповненням і моєї життєписі» [59, с. 85]. Пізніше Леся жалітиметься сестрі, що «прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отрутної ревности, чи що воно таке, з боку мами» [95, с. 503]. І все ж вона зізнавалася в одному з листів до матері: «Ніхто ніколи не писав мені так часто і так любо, як ти, і, запевне, ніхто й не писатиме. Коли думаю про се, то згадується мені сонет Гейне до його матері — шкода тілько, що всі ми, і поети, і не поети, по більшій часті буваєм неварті своїх матерей» [95, с. 44].
Складні перипетії взаємин матері й доньки в родині Косачів уже були предметом зацікавлення дослідників. Зокрема, Григорій Грабович звернув увагу на «класичну форму психічного контролю матері над її дітьми» в стосунках Олени Пчілки та Лесі Українки й указав на авторитарну владу матері над своїми дітьми [29, с. 586]. Ніла Зборовська, зі свого боку, опонуючи Грабовичеві, назвала болісний материн слід «головною психічною травмою дитячих років», яка відіграла вирішальну роль у становленні Лесі Українки — письменниці [42, с. 23].
Можна, однак, припустити, що в «Блакитній троянді» відбився не лише зв’язок доньки з матір’ю, а й напруження в стосунках Олени Пчілки з улюбленим сином Михайлом, особливо після його одруження з Олександрою Судовщиковою. У приватному епістолярії є згадка про великий «розлад» між ними трьома [59, с. 129], а в листах до сина мати запевняє того, що він «од нас одірваний, перерваний — осталась лиш полоска якоїсь шкурки не перервана, а й то мов тільки на те, щоб вона боліла, щоб через неї ішла біль» [59, с. 123]. Мати також пише, що він «самотній душею», його тримають «на короткому шнурку, до бридкості владарському і ревнивому», змушують «не мати ніякої уваги до рідної сім’ї, “порвать”, прекратить драми» [59, с. 124].
Отже, тема материнства в драмі Лесі Українки несе виразний автобіографічний відбиток, що живить моральні та психологічні колізії, включно з темою втечі в ідеальну любов і запереченням сексуальності й репродуктивного материнства, загроженого спадковістю. Цими темами письменниця долучалася до дискусій fin de siècle, викликаних ідеями Фрідріха Ніцше та Зиґмунда Фройда про те, що материнством жінка прагне компенсувати власну неповноцінність у порівнянні з чоловічою статтю.
Леся Українка включається в дискусії навколо нової, модерної епохи, удаючись до викликів біографічного, психологічного й сексуального характеру. На цікаві міркування з цього приводу натрапляємо в її відгуку на роман Аґатангела Кримського «Андрій Лаговський». Прочитавши твір, вона порушує питання про місце в ньому фізіології та сексуальності й жартує, що «проти голої фізіології нічого не поможе література, бо се не її спеціальність, тут уже треба Мечнікова, чи Крафт-Ебінга, чи я вже не знаю кого, тілько не белетриста» [96, с. 244]. На її думку, єдиний спосіб, «щоб “природа” не лазила “без доклада” в вікно, се — пускати її в двері», а істерію та фізіологію «нема за що бичувати», бо «істерія ж тут не причина, а наслідок лиха, а фізіологія — що з неї візьмеш? Вона собі жінка проста і мало розуміється на ідеалах» [96, с. 245].