Багато з улюблених героїнь Лесі Українки хворіють на особливу недугу — самопожертву. Вони просто покликані страждати й умирати заради своєї жертовної любові. Може, найвиразніше поетеса визначила цей тип страждання, говорячи про Долорес у «Камінному господарі». Такі як Долорес, зауважила вона, звичайно стають жертвами своєї «надлюдської екзальтації». «Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук» [96, с. 673]. Останнє нагадує нам, що одержима Міріам сама наражається на гнів юрби, бажаючи власної смерті.
Коли заходить мова про «Одержиму», звичайно, наголошується на персональному, автобіографічному характері цієї драми, написаної далеко від родини, у Мінську, де вона сама-одна була біля ліжка Мержинського. Але в поемі відчутний також екзистенціальний бунт Лесі Українки, спрямований на ствердження минущого, нехай і підвладного смерті, але пристрасного людського існування. І в цьому аспекті «Одержима» дотична до модерної критики християнства, розгорненої на схилі XIX століття. «Коли життєвий центр ваги переносять із життя в “потойбічне” — в ніщо, то тим самим загалом позбавляють життя центру ваги», — зауважував Фрідріх Ніцше [68, с. 667], філософ, під знаком якого народжувалося трагічне XX століття. Головна ідея цього століття, як відомо, зосереджується на питаннях про реабілітацію «земного», «людського, занадто людського» (Ф. Ніцше) світу.
Леся Українка, власне, і стверджує реальність і посейбічність пристрасного, чуттєвого людського життя, коли протиставляє Міріам, її любов, її страждання вимогам християнської віри. Зауважу, що первісно драматична поема й називалася «Міріам», тож її бачила головною героїнею письменниця. Очевидно, про це йшлося й у розмовах із Кобилянською, яка власноруч переписувала для авторки манускрипт цієї поеми. Поетеса повертає напруженість і трагічність смерті, яку християнство усуває, обіцяючи воскресіння й вічне життя. Вона також говорить про християнську любов, вивіряючи останню людськими почуттями — співчуттям, жалем, коханням, ненавистю, а також ставленням до смерті.
Важливо, що в християнстві відсутня ідея смерті в її звичайному, людському розумінні, але вона є особливо вагомою в екзистенціальній концепції Лесі Українки. Ніцше також відзначав, що «у Євангелії бракує загалом поняття природної смерті: смерть не міст, не перехід, її немає, оскільки вона належить до зовсім іншого, лише позірного світу, що має тільки символічне значення» [68, с. 667]. Одержима Міріам знає, що значить смерть у людському світі, і тому безмежно страждає, розуміючи, що за вічність інших Месія заплатить своєю смертю.
Леся Українка шукає людського сенсу християнської драми. Сперечаючись із Кримським, вона розглядає її соціально й політично, наголошуючи, що навіть у «подіях апостольських» чи листах апостола Павла бачить зерно «рабського духу, сього вузькосердного квієтизму політичного, що так розбуявся де-далі в християнстві», де слово «раб» і антитеза «пана і раба» стають єдиною формою відносин між людиною та божеством [96, с. 269]. Вона також із позицій сучасності скептично оцінює так званий анархізм первісних християн. «Се просто неосвіченість і невихованість безправної масси, що може уявити собі тілько утопію: деспот і народ, і нікого більш межи ними», — коментує вона і твердить, що недарма він і Месію називає «царем іудейським»: «епітет “пророк” бач занизьким здавався отим “анархістам”[,] “сина людського” вони забули просто» [96, с. 269]. «Коли що надається до щирої ідеалізації в перв[існому] христ[иянстві], — зауважує вона, — то <…> хіба ота грація почуття його “жен-мироносиць” <…>, і те нове для античного аристократичного світа почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (ні один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм “друзям”), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, але не теорії» [95, с. 269].