Власне, індивідуальна чуттєва й психологічна складова раннього християнства цікавить Лесю Українку передусім. Письменниця свідома єретичності своїх думок, бо, надсилаючи Кримському драматичну поему «В катакомбах», яку задумувала як відгомін «Одержимої», зізнавалася: «Я її спиняти не буду, нехай летить, — коли попи не ззідять, бо вона на релігійно-соціальну тему — ще “гірша” від “Одержимої”» [96, с. 251].
І розуміння християнства, і мотиви «Одержимої» близькі до ніцшеанської критики християнства, але між ними існує принципова відмінність. Як відомо, Ніцше наголошував, що в його розумінні «поняття “Син Людський” не є конкретна особа, яка належить історії, щось одиничне, єдине, але “вічна” дійсність, психологічний символ, звільнений від поняття часу» [68, с. 659–660]. На думку Ніцше, Христос означає передусім євангельську практику іманентного духовного буття. «“Царство Небесне” є стан серця, а не що-небудь, що “вище від землі” або приходить “після смерти”, — стверджував німецький філософ. — У Євангелії недостатньо взагалі поняття природної смерті: смерть не міст, не перехід, її немає, бо вона належить цілком інакшому, лише видимому, світу, що має лише символічне значення. <…> “Царство Боже” не є щось, що можна чекати; воно не має “вчора” і не має “післязавтра”, воно не приходить через “тисячу років” — це є досвід серця; воно всюди, воно ніде…» [68, с. 660].
В «Одержимій» Леся Українка не перетворює Христа на символ духовного буття, а швидше зіставляє його ідеальні виміри із земними почуттями Міріам. Хоча поетеса дещо олюднює Месію, вона, однак, не ідентифікує його цілком із реальною людиною. «Божий син» ототожнений у поемі не з Ісусом — «Спасителем», а з Месією, тобто «царем земним». Не задовольняє її й теософське уявлення про Христа, зокрема ідея трактувати його як «Боголюдину», в якій «довершено з’єдналась в одній особі Божественна природа з природою людською і цим людська природа піднесена до рівня божественної» [20, с. 162]. Адже божественність людської природи зняла б ту напругу співвідношення «людського» й «божественного», яка виявляється під час зустрічі Міріам із Месією.
Божественний, сакральний вимір і сакральний простір, який оточує Сина Божого, може бути означений лише через дистанцію, яку ніхто з людей, навіть Міріам, не може переступити. Коли авторка говорить про Міріам, яка, наче тінь, блукає й не може наблизитися до Месії, вона, власне, і окреслює той інакший — понад-людський і понад-реальний — вимір, який несила зрозуміти, користуючись людськими мірками. Тут мусить включитися щось інакше — релігійна віра, що дозволяє не помічати цю відмінність реальностей і дистанцій.
Імовірно, саме цей аспект мав звучати виразніше в першому задумі поеми, коли Леся Українка хотіла назвати її «Месія і одержима». Однак зрештою, зробивши героїнею твору «одержиму», вона вказує на те, що лише охоплені диявольською спокусою люди прагнуть упритул наблизитися до Христа й міряють Його життя земними мірками. Щоправда, повна й цілковита розірваність «людського» й «божественного» світів є, по суті, річчю єретичною, адже, за словами швейцарського теолога Карла Барта, Христос — це «син людський», у якому людство пов’язане з божественним і який усвідомлює свою безпосередню причетність до Бога. Адже сенс християнства — «прорив і поява божественного світу із замкнутої в собі святости в наше профанне життя» [19, с. 188].
У тій екзистенціальній переорієнтації, яку здійснює модерна біблійна герменевтика, поставивши поряд людину й Христа, головними небезпеками, з одного боку, є «неприступність», з якою божественне протистоїть людському, а з іншого — порівняльні й прямолінійні розмови про Бога та людину як про двох партнерів, котрі спілкуються між собою на одному рівні. Як пізнати, що Божественне — зовсім інший, сакральний світ, і не міряти його людськими мірками? У Лесі Українки розмова «одержимої» Міріам із Месією видається занадто «прямою». Міріам наближається занадто близько до Месії, і навіть здається, що вона говорить із ним на рівних. Насправді тут два виміри: Месія («Син Божий») — з одного боку, і Міріам, «одержима духом», звичайна жінка — з другого боку. Одержимість Міріам, її прагнення наблизитися до Месії трактуються ним як знаки її залежності від диявольських спокус.
Блаженнійший Святослав Шевчук у розмові з Оксаною Забужко зауважив, що «для Лесі Українки Христос є не ідеєю, а особою. <…> До ідеї не можна молитися, ти її або приймаєш, або відкидаєш, — а з особою можна спілкуватися, можна розмовляти, і це є справді християнський спосіб підходу до Бога, який є для нас особою, “кимось”. В постаті Ісуса Христа вона бачить Бога, який зближається до людини і якого часами годі зрозуміти» [84, с. 17]. Справді, у її «Одержимій» існує «непрямий» сенс діалогу між Месією та Міріам, який стосується не сакрального, а гуманного виміру християнства. Є своя правда й у Міріам. У символічному світі євангельського Христа панує вічність. Леся Українка натомість обертає цю перспективу до минущого людського життя й людською міркою — любов’ю — вимірює жертву Сина Божого. Це погляд єретичний, неканонічний, і в поемі Лесі Українки саме Міріам, як жінка, накреслює такий чуттєвий, власне людський, смертний вимір сприйняття жертви, на яку покликаний Месія. Їй болять одинокість Месії, зрада учнів, його смерть. Жіночий погляд відкриває в Месії вічного «одинокого», того «одинокого», що його письменниця бачила в Дон Жуані, Манфреді, Чайльд-Гарольді, які «одинокі» тому, «що прагнуть до занадто тісної єдности, що занадто ідеальні вимоги висувають до оточуючих, настільки ідеальні, що самі не могли б задовольнити їх зі свого боку» [92, с. 138].