Месія в цьому ряду є абсолютною мірою ідеальних вимог, тому одинокість його субстанційна й тому, з погляду земного, людського життя та людського щастя, вона є особливо разючою. Погляд жінки на Сина Божого, на Месію максимально наближений до його екзистенційної людської самототожності, позначеної цілковитою одинокістю. Кожна зі сцен у поемі розпочинається словами Міріам про одинокість Месії, і, зрештою, його земне «життя» підсумовується її словами про «одинокого», зрадженого і людьми, і Богом: «Умер він, зраджений землею й небом, / як завжди, одинокий. <…>» [88, с. 139].
Називаючи Христа просто Месією, Леся Українка вносить особливий смисл у поему. Вона програмує не метафізичне й не містичне, а більш реальне сприйняття есхатологічного «царя». Месіянізм — окремий рух у ранньому християнстві, який був пронизаний крайнім фаталізмом і агресивністю. Роберт Віппер говорить про два джерела ранньохристиянської свідомості: «Одне — вчення про Логос — можна назвати за місцем походження александрійським, а по суті гностичним: воно, що його блискуче розвинув еллінізований іудей Філон, стало виразом іудейського гносису, що складався під впливом грецької філософії, головним чином платонізму. Інше — вчення про месію — можна назвати за місцем походження палестинським, а по суті біблейським, оскільки воно було засновано на вивченні стародавньої іудейської теософії, на трактуванні книги закону і пророків» [24, с. 96]. Саме месіянізм як суспільно-політичний рух, що охопив широкі верстви населення вірою в «помазаника» й «царя іудейського», мав войовничий характер.
І тому месіянізм, з яким ототожнений Христос, створює зовсім інший вимір трагізму в поемі Лесі Українки. Такий месіянський Христос — владний, усезнаючий, навіть жорстокий у своїх вимогах. В «Одержимій» Месія навіть порівнює Міріам з рабинею, а себе з паном:
Він схожий на старозавітного Бога, вимагаючи від Міріам зректися себе, своєї любові, своєї одухотвореності, побороти власну «гординю» й індивідуальність, породжену «одержимістю духом». «Ти дорівнятись хочеш…» — закидає їй Месія гординю. На що вона відповідає смиренно: «Ні, Месіє, я не рівняюся до тебе, ні! / Я знаю те, що я нещасна жінка» [88, с. 128]. Ця дистанція людського й божественного в драматичній поемі підкреслено виразна. Її ще більше дистанціює протиставлення Месії — як Сина Божого й учителя — та «нещасної жінки» в діалозі головних протагоністів: «Бо ти його [спокою] не маєш, Сине Божий! — Яке тобі до мене діло, жінко?» [88, с. 129. Курсив мій. — Т. Г.]. Хоча, справедливості ради, треба зауважити, що Міріам також іноді схожа на воїна, озброєного своєю ненавистю й любов’ю до смерті.
Месіянізм допомагав Лесі Українці виявити політичну іпостась християнської утопії, а саме те, що утопія ця заснована на опозиції «деспот і народ, і нікого більше межи ними» [96, с. 269]. В «Одержимій» своєрідний деспотизм Месії позначений легко й ненав’язливо; він служить дзеркалом, об поверхню якого розбивається любов Міріам. Поетеса уводить у християнську утопію нову колізію: Міріам не може любити ближніх, окрім самого Месії, а Месія не може розуміти Міріам.
Загалом, Леся Українка в «Одержимій» показує, як іще не склалося розуміння Христа як чоловічого сина і Сина Божого водночас. Міріам занадто вірить у Месію як сина людського й не вірить у людей, у юрбу, у те, що вони можуть стати іншими, прийнявши віру й здобувши вічність. Як постать, що перебуває на межі життя й смерті, вона особливо різко сприймає розрив сакрального й профанного в людському світі й не бачить, як можна цей розрив побороти. Із надмірної любові до Месії народжується її ненависть до людей: