Як засвідчує розвиток теологічного вчення у XX столітті, актуальність християнства залежить не від «зусиль для збереження істинної віри, а від спроб заново зрозуміти головне, приготуватися до зустрічі з тим, кого Новий Завіт називає “першим і останнім” (Одкр. 2, 8), “засновником і завершителем віри” (Євр. 12, 2)» [19, с. 176]. Християнська соціальна етика впродовж XX століття виразно набуває екзистенціального забарвлення. Видатний теолог Карл Барт стверджував, що пізнання Бога як принципово інакшої перспективи, ніж профанно-людська міра існування, як вічної божественності життя зовсім не означає, що реальне людське життя втрачає всякий сенс, а справжнім є лише життя вічне. Ця вертикаль, поривання до інакшості Бога штовхає людину до пошуку смислу й відкривання інакшості власного життя, допомагає перебороти відчуття смертності, тлінність посейбічного животіння.
Міріам же не прагне перебороти власну тлінність і смертність. Навпаки, заради Месії або разом із ним вона готова на смерть. Одержима єретичним духом любові, вона готова сама пожертвувати собою, але не хоче прийняти ані спокою, ані омитої кров’ю сакральної смерті Месії. Парадоксально, але зі своєю надмірною вірою й любов’ю Міріам опиняється поза сферою Христа. Гординя її полягає в тому, що вона й справді претендує зрівнятися з Месією, бо, не приймаючи Христової жертви, обіцяного й викупленого ним Небесного Царства вічності, жертвує собою за нього «з любові». Накликаючи на себе гнів і прокляття людей, які з диким ревом закидають її камінням, вона лишається зі своєю любов’ю: «Месіє! коли ти пролив за мене… / хоч краплю крові дарма… я тепер / за тебе віддаю… життя… і… кров… / і душу… все даремне!.. Не за щастя… / не за небесне царство… ні… з любові!» [88, с. 147]. Таким чином, накликавши на себе гнів народний, безумна, одержима духом Міріам посміла прирівняти себе до Месії, віддаючи й життя, і кров за нього даремне, «з любові». Цим самим вона також протиставила себе масі, усім тим, хто радісно приймає криваву жертву, яка судилася Месії.
Леся Українка в листі до Аґатангела Кримського досить відверто зізнавалась у своїй власній «релігії». В історичних і культурних сюжетах, узятих із різних епох, її особливо цікавить «ідеалізація такої великої “неволі” людської, як співчуття, і добровільної покути за “безневинну провину…”». «Та се належить до моєї “релігії”, — уточнювала вона, — і коли я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі, то хочеться мені часами хоч у “притчах” вимовити свою “віру”, а надто хочеться, щоб мої товариші її знали, бо инакше вони не знатимуть мене» [96, с. 166].
Слова Лесі Українки про «неволю» співчуття й добровільну покуту за «безневинну провину» виразно відлунюють у її легенді «Що дасть нам силу?» (1903). Апокрифічний сюжет про теслю, який бере на себе важкий хрест, що його сам і зробив, у втомленого й знесиленого «сина чоловічого» і йде з ним на Голготу, перегукується з долею Міріам, яка так само готова взяти на себе хресну смерть Месії.
Поняття жертви як такого в християнському світі не існує: тут жертва — наперед визначений сакральний акт, і тому він безболісний. Леся Українка натомість посилює больові, криваві асоціації, запозичаючи їх із оргіастичних семітських вірувань. «Кривава» жертва Месії асоціюється з «кривавим викупом» Ваала, із жертвою богині Астарот, що «мала кров приймати в подарунок» [88, с. 145]. Червоно-пурпуровою, кривавою барвою зрештою й завершується «Одержима». Міріам кидає юрбі «Я проклинаю вас прокльоном крові!» і гине під градом каміння [88, с. 147].
Напружений діалог розгортається між Міріам і Месією саме навколо кривавого викупу й крові:
М і р і а м
(з раптовою надією)
М е с і я