Третя збірка
Перед від'їздом письменниці з Чернівців товариство буковинської молоді попросило Лесю Українку дати їм для видання збірку своїх нових поезій. Вона на це згодилась. Умов особливих не ставила, тільки щоб книжечка була, як вона казала, чепурненька та щоб коректура зроблена по-людському, за рукописом, а не за місцевим говором. Тієї ж осені Леся Українка дала буковинцям гарно укладену збірку під заголовком «Відгуки», де були та й залишилися в друкові такі розділи: «З невільничих пісень», «Ритми», «Хвилини», «Легенди». Збірка вийшла навесні 1902 року – справді гарна, на 96 сторінок, кожний вірш розпочинався з нової сторінки. Друкар тільки попросив поетесу додати ще щось до книжки, щоб вона не була дуже тоненькою, Леся погодилася дати драматичну поему «Одержима», яку вона написала, перебуваючи біля вмираючого С. Мержинського. Друкар Грабчук сам добирав орнамент і заставки для художнього оформлення, і чорногуз та чортополохи з жіночою голівкою поміж ними на палітурці – теж його задум. Сам діставав папір, повністю набирав з рукопису у вечірні години, після роботи. Леся одержала свою збірочку, коли вже була в Італії.
До Італії поетесі довелося поїхати за порадою лікаря Яновського, який сказав, що поки жодних змін у її легенях немає, але є дуже велика небезпека того, що з часом будуть зміни на гірше. Аби упередити це, було необхідно поїхати до Італії. Отже, у середині листопада Леся виїжджає до Сан-Ремо. Львів, Відень, Венеція… Останнє місто дуже сподобалося поетесі; єдине, що в нім засмутило, – дороге. У Сан-Ремо Лесі стає краще. Тітка Олена навідала її в Італії і за наполяганням батьків поспілкувалася з її лікарем. Той зауважив, що стан нормальний і їхати до Каїра (як радили лікарі до цього) поки не треба.
Вимушені мандри
Минули місяці в Італії, а лікарі все не дозволяли Лесі братись до серйозної роботи, хоч запевняли, що нічого небезпечного нема. Леся казала, що не розуміє такого режиму, але вже ж мусить слухатись, коли туди приїхала. Сподівалася, що згодом їй «подарують вільнішу конституцію» й тоді вона надолужить згаяне. Найважче було втриматись, щоб не віршувати, бо то не праця, як вона казала, «а так собі, хвилеві імпровізації, певна форма нападів божевілля, за які людина здебільшого ручитись не може». Це питання було для неї особливо складним, бо ж вона без внутрішнього поклику ніколи не віршувала. «Як не йдуть вірші самі на думку, – признавалась М. Павликові, – то я їх ніколи не кличу, хоч би й рік цілий – обійдеться». Курортний режим їй не подобався, він був явно не по її натурі: мучила бездіяльність, від якої безпричинно псувався настрій.
У листі до Ольги Кобилянської Леся буде відвертіша й розкаже про наполягання лікарів ще кілька років провести зиму на морі, бо «…хтось не зовсім ще вигоєний і мусить ще два роки триматись добре на осторозі, бо хтось таки має щось (так лікар каже) в правому легкому вгорі і теє щось не може за півроку життя в Італії минути, як того хтось надіявся». У листах до інших Леся пише про якийсь «діагноз» лікарів, в який вона не вірить, тому збирається поїхати в Швейцарію на консультацію. Ольга Петрівна наполягала на консультації у віденських лікарів, Леся ж у листі до батька пояснювала, що все ж хоче поїхати в Швейцарію, а перед цим літо провести на Полтавщині, бо лікарі схвалили цей клімат, коли письменниця його докладно описала. Леся розповідає Петру Антоновичу про свої плани: тиждень у Берні, тиждень у Цюріху, потім Генуя, Ліворно, Неаполь, Палермо, Мессіна, Катанья, Піреї, Хілос, Смірна, Константинополь і нарешті Одеса. Треба зауважити, що Леся надзвичайно любила подорожувати, їздити якнайдалі, розглядати нові краї й місця, бачити невідоме життя, – то для неї було велике благо, її стихія. Недарма ж вона сама та родичі й друзі прозвали її Boule Vagabonde. Це при її кволому здоров'ї та покаліченому організмі. Та що там організм, коли кров кличе: «Я, дарма що біла, а маю циганську натуру, і вештатись по світу мені мило». Можливо, ця пристрасть була успадкована й посилена родинними традиціями: всі Косачі – старші й молодші – завжди й безперестану роз'їжджали. Батько – в службових справах, мати – в сімейних, а найчастіше в літературно-громадських, діти – в навчальних. І це все у великих масштабах, що охоплювали три континенти: Європу, Азію, Африку.