Леся дізналася про горе десь у середині жовтня. Вона тільки поправилася після переїзду в Тифліс, коли звістка про смерть брата просто прибила її. Неможливо уявити, що сталося б з Лесею Українкою, якби поруч не було давньої приятельки Марії (Мані) Биковської-Біляєвої та вірного Климента Квітки, які як могли підтримували й розраджували письменницю. У листі до Кобилянської Леся напише: «Вони помогли мені жити». Сестра Ольга завжди дуже чекала звісток від К. Квітки про стан здоров'я Лесі, бо вона добре знала характер своєї старшої сестри. На думку Ольги, Леся завжди переоцінювала своє здоров'я, завжди чогось найголовнішого й найстрашнішого недоговорювала. Хоча про свої хвороби Леся найвідвертіше розповідала саме в листах до Ольги. Квітка ж описував усе так, як було насправді. Саме він дещо заспокоїв Ольгу, повідомивши, що Леся, звичайно, дуже журиться за братом, але ж здоров'я її більш-менш добре, докучає лише сильний кашель.
Климент Квітка
Леся й надалі перебувала в Тифлісі, відчувала покращення здоров'я (письменниця казала, що почувається настільки добре, наскільки може в такому стані), але тиснув важкий тягар на душі. Однак поруч із нею був вірний друг – Климент Васильович Квітка.
З Квіткою Леся познайомилася, коли він був ще студентом Київського університету та музично-драматичної школи.
Ізидора Косач-Борисова розповідала, що він походив із селян; коли помер батько, мати залишила на селі дочку, а сама подалася з чотирирічним Климентом до Бердичева на поденну роботу. Час від часу вона виконувала домашні роботи в домівці Карпових. Власник господи, Олександр Антонович Карпов, мав добру службу, жив у достатках. Одного разу, повернувшись зі служби, він побачив у кухні на підлозі хлопчика, який щось пильно майстрував і дуже гарно, чистим дитячим голосочком співав. Тихий, спокійний, гарненький та співучий Кльоня сподобався Карповим. Бездітні, вони захотіли усиновити маленького Квітку. Але мати не погодилась віддати «назавжди», а тільки «на виховання». Так і домовились.
Отож Квітка носив власне ім'я, знав, хто його справжня мати, а поза тим усе піклування, любов і ласку мав од Карпових, як рідних батьків. Допомагали Карпови і його матері, що часто відвідувала хлопця. Траплялося, що вона навіть зловживала своїм правом – погрожувала забрати сина, і тоді Карпови додатково відкуплялися. Коли Климент ще навчався, старий Карпов захворів і пішов на пенсію. Стало дуже скрутно. Сім'я перебралася до Києва. Феоктиста Семенівна Карпова «квартирувала на повному пансіоні» понад десяток гімназистів, Климент набрав приватних уроків. З того й жили.
Уже тоді Квітка захопився музикою й народними піснями. Працюючи – а служба давала засоби до життя, – він, талановитий музикознавець, збирав і видавав народні пісні в нотних записах. У тяжкі часи, що їх у Лесі не бракувало, він часто був поруч з нею, супроводжував у подорожах. Поволі їхня дружба міцніла.
Крім щедрої музикальної обдарованості, Климент Квітка подобався Лесі Українці своєю лагідністю, скромною поведінкою і здатністю відчувати та розуміти прекрасне. Фізичною силою похвалитись він не міг і майже завжди стояв осторонь веселої галасливої молоді, що теж викликало співчуття в Лесі. «А то правда твоя, що Квіточку слід би “взяти в руки”, – писала вона сестрі Ользі, – страх воно бідне тепер! Ще, як на злість, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць…»
Хто знав Квітку пізніше, кажуть, що він справляв враження людини доброї, чутливої й разом з тим неговіркої. Тримався дуже просто. Зовні спокійний, наче весь пройнятий улюбленим музичним мистецтвом. Мало хто бачив, щоб він сміявся. Лесина подруга Аріадна Труні казала: «Квітка був гарний, здібний, добре грав на фортепіано. Можна сказати, що Леся виховала його, впливала на нього. Чи Леся любила його? Воно не випадало на те…» У листі до Ольги Кобилянської про свої стосунки з Квіткою Леся писала: <«…> тепер уже “Квіточка” зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне». Як бачимо, на першому місці стоїть саме допомога, підтримка і почуття жалості, співчуття.