У родині Косачів по-різному дивились на дружбу Лесі й Климента. Власне, особливого інтересу ні батько, ні брати, ні сестри не виявляли. Лише мати, як і взагалі будь-яка мати, брала все близько до серця. Як і у випадку з С. Мержинським, вона не схвалювала Лесиної симпатії до К. Квітки. Мабуть, їй здавалось ненормальним те, що він значно молодший од Лесі (майже на 9 років), що й сам безпорадний у житті. Про те, щоб спертись на нього в скрутний час, не було й мови! Ольга Петрівна підозрювала К. Квітку в бажанні взяти собі багату дружину, дочку дійсного статського радника, породичатися з відомою й впливовою родиною. Піклуючись щоденно тяжкою долею доньки, підтримуючи, як тільки можна, її життя, мати оберігала її від різних незгод і тому дивилася стурбовано й з острахом на її майбутнє. У будь-якому чоловікові, що з'являвся поруч із Лесею, вона відшукувала (а інколи й вигадувала) корисливі мотиви, рішуче відкидаючи зацікавлення або й кохання. В одному з листів до сестри Леся так висловилася про материну позицію: <«…> умами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. Воно, власне, вже було замітне й в останні дні перед моїм виїздом, уже тоді у мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, накривання себе газетою або книжкою тощо – “симптоми”, либонь, добре знайомі тобі. Се вже, я бачу, починається ревность материнська. Але все одно, може, тій ревності далі буде ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності. У всякім разі не мамині холодні міни можуть нас посварити. Тільки все-таки се прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отруйної ревності, чи що воно таке з боку мами. І властиве ж Кльоня як єсть нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував, та й потім, коли вже факти значно розбили ту ідеалізацію, то він завжди відносився з повагою і без прикрості».
Відповідаючи якось на материні дорікання з приводу Квітки, Леся сказала, що не бачить, яка в тому біда, що вона підтримує гарні стосунки з найближчим другом. Вона не може бачити свого нещастя в тому, в чім бачить мати, і не може звати «тяжкою долею» того, хто не боїться ділити з нею її горе і щиро стає в пригоді, забуваючи себе в лиху годину.
У деяких сьогоднішніх дослідників життя й творчості Лесі Українки також неоднозначне ставлення до її чоловіка. Інколи саме на адресу К. Квітки лунають звинувачення в матеріальній скруті, що супроводжувала подружжя в останні роки життя Лесі Українки.
Першу половину 1904 року Леся Українка жила в Тифлісі. Вона майже не писала листів, рідним пересилала лише коротенькі картки, в яких повідомляла про задовільний стан свого здоров'я. Великі листи не писалися. Приїхавши у травні в Київ, Леся одвідала могилу брата, їй до останньої хвилини не вірилося, що він там лежить, що його вже немає серед живих. І все здавалося, що вона не повинна писати й говорити про нього в минулому часі. Тільки як про живого.
Пробувши літо в Україні, з настанням холодів Леся знову почала збиратися на Кавказ. Їдучи через Одесу, письменниця зустрілася зі старим приятелем і співавтором своїх перекладів Максимом Славінським. Вони знову планували робити нові видання перекладів з Гейне. Також Леся мала намір друкуватися в «Южных записках», редактором яких був М. Славінський, але його несподівано забрали до війська. Микола Вороний, який співпрацював у журналі, змушений був виїхати з Одеси, а з новим редактором Леся Українка не була так добре знайома.
У Тифлісі Леся поселилася у пані Карпової, прийомної матері Квітки. Дякуючи тому, що їй не довелося шукати помешкання, домовлятися про послуги й ціни, Леся, як вона й сама зазначала, зберегла енергію для роботи. В 1904 році було написано багато творів («Се ви питаєте за тих…», «Спогад з Євпаторії», «Мої любі, до мене ходіть…», «Напис в руїні», «Ой, не зникли золотії терни» та ін.), але так склалося, що дуже мала частина з них була надрукована. Світ вони побачили значно пізніше, у середині XX ст. У цьому ж році в Києві була видана перша збірка Лесі Українки «На крилах пісень».