Стан здоров'я Лесі Українки в цей час був катастрофічний, її лист до Ольги, в якому вона описувала все, що з нею відбувалося й що вона відчувала, читати моторошно. Письменниця зовсім утратила апетит, їжа викликала у неї відразу, весь час болів шлунок, температура стрибала, загострився цистит. Наприкінці червня стан Лесі Українки погіршився, Климент Квітка повідомив про це Ользі. До Лесі терміново виїхали мати й сестра Ізидора. Мати, побачивши Лесю, зрозуміла, що дитина в дуже тяжкому стані, бо погляд її був таким, якого мати ніколи не бачила. Лікар приходив щодня й відверто сказав Ізидорі, що Лесин стан настільки тяжкий, що лікувати її – марно. Консиліум лікарів визнав стан Лесі Українки дуже важким, а лікування – безнадійним і порадив відвезти хвору до містечка Сурамі, невеличкого гірського курорту, клімат якого міг хоч якось полегшити страждання письменниці. А Леся, ніби не зважаючи на свою хворобу, диктувала матері конспект нової поеми. До іменин Ольги Ізидора написала листівку, на якій Леся приписала: «Цілую. Леся». Це були її останні писані слова.
Олена Пчілка й Ізидора то втрачали надію на одужання, то знову починали сподіватися на якесь диво, що врятує їхню Лесю. Мати писала Ользі: <«…> Лесин організм обманює всіх, навіть лікарів, тим, що через повну свіжість голови Леся при найменшій можливості може бути бадьорою – навіть веселою. Але їй таки дуже погано…»
Мати телеграфувала Ользі, повідомляючи, що Лесі дуже погано, мати боялася визнати це, але стан дочки був безнадійний. Покинувши всі справи, Ольга терміново виїхала на Кавказ до Лесі. А мати знову телеграфувала їй: надію на Лесине одужання остаточно втрачено. Через день полетіла нова телеграма про те, що Лесю годують штучно, бо вона нічого не може їсти через нудоту. Але мати просила дочку не приїжджати. Через день Климент Квітка просив Ольгу терміново приїхати. А ще через день, 19 липня, серце Лесі Українки зупинилося…
Остання путь
На другий день після смерті письменниці сурамський православний священик-грузин відправив першу панахиду. У Києві перед кладовищем священик очолив жалобний похід і супроводив до могили, де відбув похоронну відправу. Попереду катафалка несли хрест. Перед кладовищем труну зняли з катафалка й понесли на руках, несли самі жінки – вшістьох: першими Наталія Дорошенко, українська артистка, дружина історика Д. Дорошенка, з акторкою Пахаревською.
Ніяких розпоряджень на випадок смерті Леся Українка ніколи не робила.
Похорон Лесі Українки виглядав скромно, бо й людей на ньому було зовсім мало. Пояснюється це дуже просто. На той час у Києві, великому культурному центрі, студентська молодь становила значну частину населення (у місті було тоді аж вісім вищих шкіл). Але влітку зі студентів майже ніхто не залишався в Києві: заможні їхали відпочивати, а бідніші прямували в провінцію, щоб підпрацювати за літо. Отож похорон Лесі Українки припадав на вакаційний час: саме тому студентської молоді не було. Рясніли вінки, що їх поприсилали з багатьох місць шанувальники літературного таланту письменниці, установи й відсутні друзі з Києва. Труну з тілом Лесі Українки було закрито ще в Сурамі, і потім її вже не відкривали.
Поліції назбиралося багато: Леся Українка останні роки життя перебувала під її «негласним» наглядом, і «охранка» наглядала за нею до самої могили, виконуючи наказ вельможного начальства. Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі між могилами батька і брата Михайла.
Пізніше, 1930 року, там само, але з другого боку, поруч батька, поховали й матір Лесі Українки.
У відповіді на лист співчуття Ольги Кобилянської Олена Пчілка написала: <«…> між Вами була справді якась духовна спорідненість. Здалось мені, що з перших днів особистої знайомости Ви обидві зійшлися близько на довше. Однак. Нема Лесі…»
Радянські історії Лесиних рідних
Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка) завчасно згоріла напередодні складного історичного перелому, подібно Кассандрі передбачивши ці неминучі зміни та їх безсумнівну складність. Не могла лише пророкувати шляхів, якими підуть її найближчі, найрідніші по крові й духу люди, та долю своєї творчої спадщини.