Несподівано шлунок скрутила жорстока судома, і Вілсон напружив очі. Крилом щось скрадалося.
Чоловік відчув раптовий напад нудоти. Любий Боже, невже якийсь пес чи кіт заліз на літак перед зльотом і якось спромігся втриматись? Від цієї думки нудило ще дужче. Нещасна тварина, мабуть, збожеволіла від жаху. Але як їй вдалося за щось зачепитися на гладенькій поверхні, яку шмагав вітер? Це вочевидь неможливо. Напевно, це просто пташка або…
Спалахнула блискавка, і Вілсон побачив, що то людина.
Він не міг поворухнутися. Закам’янівши, спостерігав, як повзе крилом чорна постать. Неможливо. Десь у глибинах шоку озвався внутрішній голос, але Вілсон його не слухав. Він не помічав нічого, крім несамовитих ударів серця, від яких мало не розривався м’яз, і чоловіка за вікном.
Аж раптом, наче на нього вилили відро крижаної води, організм відреагував; свідомість вистрибнула з укриття пояснень. З якихось незрозумілих причин механік піднявся разом із літаком і зміг утриматись на крилі, хай навіть вітер зірвав із нього одяг, а повітря таке розріджене і крижане.
Вілсон не дав собі часу на спростування. Підскочивши на ноги, він гукнув:
— Стюардесо! Стюардесо!
Голос дзвінко і лунко розлетівся салоном. Він натиснув кнопку виклику тремким пальцем.
— Стюардесо!
Дівчина бігла до нього проходом із напруженим обличчям. Побачивши вираз його власного лиця, вона застигла.
— За бортом людина! Людина! — закричав Вілсон.
— Що? — Шкіра напнулася на її щоках і навколо очей.
— Подивіться, подивіться! — Рука тремтіла, Вілсон відкинувся у кріслі й тицьнув у вікно. — Він повзе…
Слова увірвав задушливий хрип у горлі. На крилі нічого не було.
Вілсон сидів і тремтів. Перш ніж розвернутися, він якусь мить дивився на віддзеркалення стюардеси у вікні. На її обличчі застиг відсутній вираз.
Кінець кінцем він повернувся і подивився на неї. Побачив, як розтулилися червоні губи, наче вона збиралася озватись, але дівчина нічого не сказала, тільки стиснула їх і ковтнула. На обличчі розтяглася фальшива усмішка.
— Перепрошую, — сказав Вілсон. — Це, мабуть, був…
Він змовк, замислившись, як закінчити речення. З іншого боку проходу на нього з сонною зацікавленістю глипала дівчинка-підліток.
Стюардеса відкашлялася.
— Чи можу я вам щось принести? — запропонувала вона.
— Склянку води, — відповів чоловік.
Стюардеса розвернулася й пішла назад проходом.
Вілсон глибоко вдихнув і відвернувся від пильного погляду дівчинки. Почувався він зосередженим, зацікавленим. Саме це шокувало найбільше. А де ж видіння, крики, гупання кулаками по вилицях, вирване волосся?
Він рвучко заплющив очі. Там був чоловік, подумав Вілсон. Справді був чоловік. Саме тому він почувався так. Однак там нікого не могло бути. Це Вілсон знав точно.
Вілсон сидів, заплющивши очі, й розмірковував, що зробила б Жаклін, якби була поруч у кріслі. Чи мовчала б вона, від подиву втративши мову? А може, вона (і це було ймовірніше) метушилася б навколо нього, усміхалася, базікала, вдавала, наче нічого не бачить. Що подумав би їхній син? Вілсон відчув, як у грудях здіймається сухий схлип. О Господи…
— Ось ваша вода, сер.
Різко смикнувшись, Вілсон розплющив очі.
— Вам потрібна ковдра? — поцікавилася стюардеса.
— Ні. — Він похитав головою. — Дякую, — додав, дивуючись, чому поводиться так увічливо.
— Якщо вам щось знадобиться, просто подзвоніть, — сказала дівчина.
Вілсон кивнув.
Сидячи з неторканим стаканом води в руці, він почув позаду стишені голоси стюардеси та когось із пасажирів. Вілсон напружився від обурення. Рвучко потягнувся вниз, намагаючись не розлити воду, і витягнув свою сумку з багажем. Розстебнув її, дістав коробочку зі снодійними пігулками і проковтнув дві. Зіжмакавши в руці порожній стакан, він запхав його в кишеню переднього крісла, а тоді, не дивлячись, засунув завісу. Годі вже. Одна галюцинація ще не робить людину божевільною.
Вілсон повернувся праворуч і спробував підлаштуватися під поривчасті рухи літака. Найважливіше зараз — забути про все. Він не мусить нічого детально обмірковувати. Несподівано чоловік помітив усмішку в себе на вустах. Принаймні ніхто не міг звинуватити його в занадто приземлених галюцинаціях. Якщо вже марити, то по-королівськи. Голий чоловік, що повзе крилом «DC-7» на висоті шість тисяч метрів, — гідна найшляхетнішого божевільного фантазія.