Хмари пропливли далі. Унизу світлом і водою миготіло широке море. Шлунок Френка стиснувся від приголомшливого жаху — коли він дивився на хвилі, його прихована акрофобія посилювалася й розривала кожну клітину. Впасти в море — це наче гупнутися на бетонну підлогу, і він залишатиметься при тямі до самого кінця. Френк судомно активував перстень і негайно знов опинився високо в повітрі, маючи майже хвилину благословенного падіння.
П’ятдесят сім секунд чистого пекла.
Повторити.
Повторити.
Повторювати знову й знову, бо альтернатива одна — впасти в море, що вже чекало внизу.
П’ята категорія. Том Бісселл
Том Бісселл — один із найкращих та найцікавіших (це не завжди одне й те саме) американських письменників. Окрім нонфікшену на кшталт огляду завбільшки з книжку «Додаткове життя: чому відеоігри мають значення», він розробляв сценарії до відеоігор, серед яких «Механізми війни», а в співавторстві написав книжку «Горе-творець: моє життя всередині “Кімнати”, найвидатнішого поганого кіно всіх часів», екранізація якої з режисером та виконавцем головної ролі Джеймсом Франко отримала чимало нагород. Бісселл, котрий висвітлював війни в Перській затоці як журналіст, також знайшов час для написання кількох надзвичайних оповідань. Ця історія — про автора кількох неоднозначних юридичних службових записок, який приходить до тями в безлюдному авіалайнері, що здійснює рейс із Естонії, — один із найкращих його творів.
Джон прокинувся десь над Атлантичним океаном. Він напружений, як оголений дріт, мозок зголоднів. Дивно, він не пам’ятає, як заснув чи навіть що хотів спати. Він ніколи не спить у літаках. Завжди працює. Його останній спогад: він п’є дієтичну колу, базікає з сусідкою Янікою, високою естонкою з обличчям пустотливої лісової німфи, котра розповіла Джонові, що вперше подорожує до Сполучених Штатів. Він точно не пригадує, як натягнув аж до підборіддя ковдру чи запхав під голову дивовижну м’яку подушку, яку тепер відчуває. Він би таке запам’ятав. За звичкою, що виникла ще в дитинстві, він ретельно фіксував положення, в якому засинав: ложка, ножиці, мрець, ембріон чи зірка. Лише двічі в житті він прокинувся в тому самому положенні. Джон вважав сон такими собі мандрами в часі. Щось відбувається, з’являються думки, рухаються частини тіла, а ти про це не знаєш.
Яніка зникла. Імовірно, вирішила розім’ятися. Ці європейці з їхньою гімнастикою для польотів і оплесками після посадки. Усі ромбовидні шторки на ілюмінаторах опущені. Єдине джерело світла в салоні — сяяння помаранчевих ходових вогнів. Джон підняв свою шторку. Те, що він побачив, не могло бути правдою. Його рейс приземлявся в Нью-Йорку о четвертій дня. Це не був нічний переліт. Однак за вікном була ніч. Лише тепер Джон збагнув, що порожнє не лише місце Яніки. Решта понад сорок місць бізнес-класу теж були не зайняті. Він смикнув свій пасок.
Затишно спаровані трони бізнес-класу були комфортно розставлені салоном, а над головою не було полиць для багажу, які б заважали рухатись. На багатьох кріслах лежали покручені ковдри. З билець інших звисали досі ввімкнені навушники. На підлозі — кілька подушок. Під численними сидіннями лежала ручна поклажа. Через ряд від Джона хтось залишив відкинутим столик, на якому стояли пляшечка червоного вина завбільшки з флакончик для парфумів і пластянка. Усі крісла оточувала атмосфера раптової покинутості.
Щось сталося, подумав він, і всі кинулися до другого класу. Якийсь п’яний фін штрикнув ножем стюардесу. Серцевий напад. Він подумки тимчасово перекреслив жирним хрестом інші варіанти. Джон відсмикнув тоненьку синю завісу, котра дозволяла пасажирам другого класу лише уявляти, чого їх позбавили. Рука потяглася до заспокійливої реальності сірої в білу цятку перегородки, з якої звисала завіса.
Перед ним виднілися тридцять темних рядів порожніх крісел. Від шоку Джон зробив ще крок уперед. Потягнувся до свого айфона і відчув, що його немає на місці, ще до того, як рука торкнулася кишені. Попри темряву він побачив кілька нечітких обрисів у першому ряду: книжки в паперових обгортках, газети, дипломат. Що далі чоловік ішов, то темніше робилося, наче він заглиблювався в синтетичні джунглі.
Кроки вузьким проходом пасажирського літака здавалися чимось фундаментально хибним. Діставшись до суцільної темряви у хвостовій частині салону, Джон відчув, що застряг у пастці приголомшливо незнайомої комірчини. Руки намацували в темряві написані азбукою Брайля ознаки видимого світу. Відкидні сидіння стюардес були не зайняті. Біля одного з них був умонтований ліхтарик, який він витягнув з підставки. Кинув промінь світла на кухню — довгі сріблясті полиці мали такий вигляд, наче розташовувалися на підводному човні, а в найвіддаленішому закапелку стояв порожній візок. Джон розвернувся, світло ковзнуло багажним відділенням із позначкою «ПЕРША ДОПОМОГА», а потім упало на одні з аварійних дверей літака. Химерна річ — вони більше нагадували вхід до іґлу, ніж справжні двері. Крізь крихітний отвір чоловік бачив, як у беззоряному небі закручуються розрізані крилом шари хмар. Він повернувся до приладової панелі стюардес, яка вся була в кнопках і ручках. Попри те що рейс здійснювала компанія «Фінейр», усі написи були англійською. Внизу панелі розташовувалася червона кнопка «ЕВАК». Джон окинув поглядом кілька кнопок «ВИКЛИК» (усі темні), невеличкий зелений екран, що світився незрозумілою інформацією, кнопку для оголошень і нарешті знайшов панель освітлення, на якій не було кнопок — лише перемикачі, котрими він взявся клацати.