Розповівши дружині про запрошення на конференцію, він зізнався:
— Спершу я хотів відмовитися. Але, мабуть, можна полетіти.
Два роки тому німецький суд звинуватив Джона у військових злочинах; відтоді коліщатка машинерії правосуддя майже не поворухнулись. Інший позов надійшов пів року тому до каліфорнійського суду від засудженого американського терориста і його матері, котрі наполягали, що Джонова службова записка призвела до жорстокого поводження під час перебування в США під вартою. Джон не сперечався (хоча, звісно, не міг визнати), що з тим покидьком погано поводилися, поки він перебував під арештом; однак те, що ниточка, розплутуючись, привела до нього, свідчило про такий собі наївний юридичний креаціонізм. Формально Джонові пересування нічим не обмежувалися, але думка про те, що доведеться покинути американський повітряний простір, сповнювала його якихось незнайомих побоювань. Це приголомшило чоловіка. І заразом підбадьорило.
— Головне — не лети через Німеччину, — відповіла дружина. — І Францію. Й Іспанію. А якщо тебе цікавить моя думка, Італії я б теж уникала.
Джон збагнув: слова про те, що йому хочеться полетіти на конференцію, видалися їй жартом. Тож він вичекав хвилинку, перш ніж повідомити дружині, що саме йому подобається в Естонії, молодій країні з живими спогадами про нещодавній гніт. Його завжди цікавили держави колишнього радянського блоку, та й загалом посткомуністичні країни. (Зрештою, лише завдяки тому, що його батьки втекли від корейського комунізму, Джон став американцем.) Він не вважав, що має якісь причини боятися Естонії, яка під час війни була офіційним союзником США. Чи відомо його дружині, що у світі лише один мільйон естонців? Можливо, річ у його корейському походженні, однак Джон відчував якусь дивну спорідненість із маленькими народами, що їх часто загарбували й регулярно шарпали туди-сюди. Він захоплюється, зізнався Джон дещо занадто пишномовно, їхніми провінційними амбіціями. Він безсоромно апелював до дружининих власних складних почуттів, пов’язаних з її в’єтнамською спадщиною.
Вона поцікавилася, чи він певен, що це не пастка, щоб привселюдно принизити його. Відповідь на це питання в нього була готова. Організатори події добровільно пообіцяли, що на конференції не обговорюватимуться жодні теми, які йому не хочеться обговорювати. Вони знали про судові процеси й пообіцяли йому, що під час дискусії забезпечать його рятувальною капсулою. («Рятувальна капсула». Це його слова, а не їхні. Як і всі розумники, що виросли в 1970-х, він так і сипав алюзіями на «Зоряні війни».) До того ж американське посольство було в курсі щодо його запрошення на конференцію. («В курсі». Їхні слова, а не його. Другосортні посольства, на кшталт посольства США в Естонії, напхані підлабузниками Адміністрації та професійними курортниками. Джон був єдиним колишнім членом Адміністрації, котрий наполягав на обговоренні своїх дій під час служби, тож він їм подобався, як дзвіночок хворого на проказу.)
— Але ти однаково говоритимеш про все це, — зауважила дружина, — чи ж не так?
Джон часто змушував свого адвоката так само опускати руки. Він не боявся захищатися, якщо його співрозмовник не був затятим пропагандистом і просвітником. Після того як Джон дав інтерв’ю «Есквайру», його адвокат не розмовляв із ним цілий тиждень. А потім прочитав достатньо улесливий опублікований нарис.
— А ви справжній спритник, пане раднику, — сказав він Джонові.
Джон усміхнувся дружині. Звичайно, говоритиме. Він знає, що можна казати, а що ні. Він юрист.
Коли він повідомив організаторам, що зможе приїхати, вони висловили не лише захоплення, а й подив. Він буде єдиним американцем, сказали вони, і неоціненним учасником дискусії. Було погоджено, що він виступатиме годину перед закриттям конференції, а потім відповідатиме на запитання, які, його попередили, можуть виявитися неприязними. Нормально, написав у відповідь Джон. Йому доводилося не раз стояти перед кровожерливішими аудиторіями, ніж він міг собі уявити в Естонії. Перш ніж остаточно погодитися, Джон сконтактував із посольством у Таллінні. Вони схвалили конференцію й побажали йому вдалої подорожі. Джон підозрював, що це останні слова, які він від них отримав.
За шість місяців він затримався на дві години в гельсінському аеропорту. Коли двоє представників фінської служби безпеки зупинилися біля Джонового виходу побазікати, він сам не розумів, чому так рознервувався. Інтерпол не видавав ордера на його арешт. Та хіба ж людина може по-справжньому розслабитися, знаючи, що суди двох континентів розглядають імовірність того, що він здійснив злочини проти людства? Джон гадав, що, з’явившись тут, зарекомендував себе як хоробра людина. Насправді ні. І ця думка йому не подобалась. Він був викладачем і юристом, саме в такому порядку. Не пригадував, коли востаннє підвищував голос. Не пригадував жодного випадку за чотири десятиліття, коли навмисно зробив комусь боляче. Фінські вартові пішли далі.