На борт літака до Таллінна він піднявся анонімно, і це додало йому енергії. Коли Джон побачив шпилястий червонодахий берег свого пункту призначення за правим бортом літака, він уже знав, що зробив правильний вибір. До готелю в старій частині Таллінна він дістався опівдні. Реєстрація виявилася нереально приємною. Організатори конференції надіслали йому квіти. Він подзвонив їм, аби розпитати, як дістатися ввечері до конференц-зали, що, як виявилося, розташовувалася всього за три квартали в іншому готелі, «Віру». Ні, подякував він, до місця дістанеться самостійно. Його доповідь була запланована на восьму вечора. А отже, пообідні години можна провести, гуляючи Таллінном. Так він і зробив, поспавши після добової катастрофи подолання десяти часових поясів.
О п’ятій Джон прокинувся, прийняв душ, вбрався в костюм бетонного кольору з блакитною сорочкою (без краватки) й прогулявся старою частиною Таллінна в пошуках вечері. Організатори пропонували відправити когось, але він відмовився. Йому хотілося повідомити про свою присутність на конференції з тією ж могутньою рвучкістю, з якою він заходив до аудиторій. Якщо хтось із учасників конференції справді шукав нагоди для конфронтації з ним, що менше точок тиску вони матимуть, то краще.
Стара частина Таллінна була такою чарівною, що це суперечило здоровому глузду. Тут не могла мешкати жодна жива людина. Місто скидалося на павільйон для зйомок якогось ельфійського епосу. Вулиці, вимощені найнесамовитішою бруківкою, яку йому доводилося бачити, здавалося, змінювали назви на кожному перехресті. Більшість із них вела його виключно повз паби, ресторани, крамниці з бурштином. Відрізнити туристів від тутешнього населення було нескладно: усі, хто не працює, — туристи. Біля середньовічного ресторану на міській площі молоді естонки й естонці, вбрані наче панянки й кавалери часів Ганзейського союзу, спостерігали, як їхні колеги реконструюють бій на мечах. В одній бічній вуличці завдовжки в квартал на Джона налетів метановий вітер: каналізація, що текла трьохсотлітніми трубами, була частиною талліннського минулого, яка не потребувала реконструкції. Схожість багатьох вигадливих чорних шпилів на церквах у старому місті приголомшила чоловіка. Щоразу, збираючись налаштувати свій компас назад у бік «Віру», він виявляв, що знов опинився біля не тієї башти. Протягом двох годин Джон весь час почувався злегка загубленим.
Висота й футуристичний дизайн правильно підказали Джонові, що «Віру» в часи радянської епохи був готелем «Інтурист». У фоє він помітив Стіну слави, на якій перелічували деяких славетних гостей: олімпійці, музиканти, актори, арабські принци та президент власною персоною. У рамці висіла записка до керівництва готелю на фірмовому бланку Білого дому: «Дякуємо за симпатичний светр і капелюх». Джон розпитав адміністратора, піднявся ліфтом на поверх, де відбувалася конференція, з якоюсь напахченою жінкою, що люб’язно вдарила напалмом по його нюху, і пройшов вкритим пишним килимом коридором до стійки реєстрації. Юнак, що сидів там, вказав йому на групку людей далі по коридору, котрі ввічливо чекали під конференц-залою, поки закінчить виступати запрошений. Джон мав вийти на сцену за пів години. Він приєднався до тих, хто чекав під стінами конференц-зали, у золотистій печері з дорогою люстрою.
Виступала німкеня. З перекладу на екрані позаду неї (французькою, естонською та англійською — його теж попросили заздалегідь надіслати текст своєї доповіді організаторам, після того як він змусив їх пообіцяти, що його перекладатимуть носії англійської) Джон зрозумів, що вечір на нього чекає дещо галасливіший, ніж він передбачав. Усі тропи з промови німкені йому вже доводилося чути раніше. Вона завершила виступ під оплески і відповіла на запитання, після чого оголосили десятихвилинну перерву. Коли люди почали підводитися з місць, інша жінка, котра сиділа позаду, розвернулася, помітила Джона й з усмішкою, яка повідомляла, що вона його впізнала, рушила назустріч. Джон зустрів її на півдорозі, маневруючи в потоці тих, хто йшов на перерву.