Публіка принаймні поплескала після того, як Ільві відрекомендувала його, ледаче повторивши резюме, яке Джон їй надіслав. Він вийшов на підвищення, нахилився до мікрофона і глипнув на екран позаду себе. Остаточно нахилився до мікрофона й, переконавшись, що його завжди оксамитовий голос зробився ніжнішим за дитячий аспірин, зізнався, що не знає, з чого почати свою промову. Пролунало кілька смішків, які переросли в щирий сміх. Джон востаннє повернувся до екрана, щоб переконатися, що на ньому слухняно з’явився перший абзац виступу. Гаразд, подумав він. Добре.
Він розгладив першу сторінку своєї доповіді, з якою виступав уже кілька разів, й оглянув обличчя слухачів, схожі на картину когось із пуантилістів. Триста людей? Вираз їхніх облич радше допитливий, аніж ворожий, подумав він. Щось клацнуло в голові одночасно з появою слів на екрані позаду: чи не задалеко він зайшов? Він штатний професор права в поважному американському університеті. Знову замислився, чому так рішуче взявся захищатися. Невже розрада від нагоди зробити це така важлива?
На початку вересня 2001-го Джонові було 34 роки і він аналізував угоду, найбільш значущий юридичний пункт якої стосувався білих ведмедів.
Перш ніж повернутися на своє місце, Джон спробував кілька речей. Він гупнув у двері кабіни сталевим повітряним компресором разів п’ятдесят. Потім повернувся у хвостову частину, натиснув кнопку гучного зв’язку на приладовій панелі для стюардес і закричав. Істерикою справи не вирішити. Трохи заспокоївшись і сівши, він спробував вигадати якесь розсудливе пояснення тому, що відбувалося. Джон не думав, що йому щось підсипали. Того дня він нічого не їв, а незабаром після зльоту випив дієтичну колу. Стюардеса дала йому бляшанку, яку він відкрив власноруч.
Спробував пригадати кілька фрагментів з нещодавнього минулого. Ранковий політ із Таллінна. Сорок п’ять хвилин у Гельсінкі. Дурнувата й утомлива процедура посадки. Пригадав якомога більше попутників. Балакуча Яніка, естонка, що подорожувала до Сполучених Штатів. Безшиїй чоловік, схожий на велику жабу, поруч із яким він сидів біля ґейту. Широкоброва дівчина в оксфордському светрі, котра усміхнулася Джонові, проходячи повз нього до салону другого класу. (Жоден азіат не забуде білої дівчини, котра усміхнулася йому, і байдуже, чи зрослися в неї брови.) Юнак, якого Джон запам’ятав лише тому, що він був чорний. Серйозна дівчина з масними пасмами волосся в широкій білій блузці. Дитина двадцяти з чимось років у футболці з написом «ТИ ЛОХ». Стюардеса в блакитному брючному костюмі. Джон гостро відчував свою азійськість на фінському рейсі, у цьому північному кліматі, й тепер пригадав передчуття полегшення від повернення до Каліфорнії, до свого університетського містечка, його хідників із багатонаціональними натовпами, музичних крамниць та закусочних, різноманіттям ароматів канабісу.