Та куди ж подівся його айфон? Хтось його, видно, взяв. Джон зазирнув під своє та решту сидінь у бізнес-класі. Що він робитиме? Куди йти? Повітряний компресор завдав дверям неабиякої шкоди, лишивши заглибини в броньованій оболонці та відбивши клямку. Тепер вона лежала в чоловіковій кишені на випадок, якщо пізніше йому знадобиться полагодити двері, хай він і гадки не мав, як саме це зробити. У шафці в хвостовій частині він знайшов якісь інструменти, що тепер лежали на сусідньому сидінні. Самі двері з місця не зрушили.
Джон відчув несподівану потребу торкнутися речей навколо. Він витягнув зі смітника біля свого сидіння журнал, його цупка ламінована обкладинка була холодною й гладенькою, як скло. Це був каталог товарів компанії «Фінейр», які можна придбати під час польоту. Навіть за чинних обставин привабливість закупів на борту літака лишалася для нього загадкою. Джон однаково погортав товсті хрусткі сторінки. Перлинне намисто за п’ятдесят євро. Твердий дезодорант від «Дольче і Ґаббана» за двадцятку. За тридцять євро база для макіяжу від «Лореаль»: «Glam Bronze Sunset» чи «Glam Shine». Цілі сторінки, заповнені європейським шоколадом і ласощами. Джон дістався до останніх сторінок з електронікою й зупинився на смартфоні «BlackBerry Curve 8310» із сонячною батареєю за 245 євро. Безсумнівно, десятки пасажирів на борту мали з собою телефони, і чимало з них могли залишитися в їхній ручній поклажі. Вірогідність зателефонувати комусь була невисокою, однак він може знайти пристрій, який дозволить йому надіслати листа чи повідомлення, коли літак опуститься нижче.
Коли чоловік підвівся, літак затремтів, наче повертався до щільніших шарів атмосфери. Джон сів і застебнув пасок безпеки. Страх, уже майже подоланий надією, раптом знову став нестримним. Джон дихав. Він не знав, котра година і скільки часу він провів у цьому літаку, проте шторка на його ілюмінаторі, як і на решті віконець у бізнес-класі, була піднята, й він знову визирнув у крижану темряву тропосфери. Подумав про дружину, про своїх студентів, як вони непокоїтимуться за нього, і знову підвівся з місця.
Коли Джон зібрав навколо свого крісла всю ручну поклажу бізнес-класу, настрій його навдивовижу покращав. Чомусь здавалося важливим залишатися на призначеному йому місці, хай навіть пояснити цього він не міг. Чоловік оглянув усі сумки, здебільшого невеликі. Люди, котрі купували квитки до бізнес-класу, без вагань здавали багаж. Їм не доводилося стояти в черзі на посадку, а після приземлення на них чекали йорданці з їхніми прізвищами на маленьких білих табличках. Розстебнувши багаж, Джон по черзі засував усередину руку, обмацував, стискав і обшукував сумки. Йому не хотілося без потреби торкатися чужих речей. Те, що здавалося перспективним, він витягав із дна під замком-блискавкою. Упоравшись із пошуками, Джон сидів серед електробритв, цифрових камер, айподів, пляшок горілки з кириличними етикетками з крамниць дьюті-фрі, кількох ручок «Монблан» та гладенької рожевої пластикової торпеди, в якій він не одразу впізнав секс-іграшку. Також на його рахунку було кілька чохлів для ноутбуків, але всі порожні.
Чоловік пішов до салону другого класу, та перш ніж йому вдалося спорожнити один-єдиний багажний відсік над головою, шлунок видав чергову порцію гарячих відходів. Джон потупцяв до туалету, розстібаючи штани, й випустив фонтан, не встигнувши навіть опуститися на пластикове сидіння металевого унітаза. Сморід ні з чим неможливо було порівняти. Чомусь пахнуло апельсинами. Клапан кишківника відкрився знову: випорожнення виривалися потужними шквалами. Джонові зробилося зле, в голові паморочилося, мозок був наче інвалід, до котрого кілька місяців ніхто не навідувався. Упоравшись, він помив руки.
Правила пристойності Джона більше не цікавили. Він ішов проходом, відчиняючи відсіки над головою й варварськи викидаючи вміст на підлогу. Незабаром він по коліна загруз у багажі. Невже він справді перериє все? Ні. Це ним керує гнів, тож довелося повернути собі уважність та ретельність, яких вимагали обшуки сумок. Джон пішов до другого проходу, дорогою натискаючи на кнопки, що відкривали багажні відсіки. Дверцята повільно підіймалися з задоволеним клацанням. Цей літак тримався купи мало не винятково завдяки пластиковим петлям. Джон застряг у металевій трубі, пливучи краєчком атмосфери, а велетенські двигуни за кільканадцять метрів від нього випльовують невидиме тисячоградусне полум’я. Хіба це менш дивовижно за реальність, у пастку якої він потрапив?