Яніку він знайшов у багажному відсіку над третім з кінця рядом — місце для багажу було на три ряди, та вона однаково заледве поміщалася. Її вкрите синцями обличчя зі скошеними очима та заклеєним скотчем ротом відправило його в нокаут не гірше за вправний удар. Коли йому нарешті вдалося знову подивитися вгору, він побачив, що одна її рука звісилася з багажного відсіку. Вона ледь помітно тремтіла від вібрації, якої Джон більше не відчував. Він обережно витягнув жінку з полиці. Коли решта її тіла позбулася опори, здалося, наче Яніка несподівано набрала ще п’ятдесят кілограмів. Джон упав на купу ручної поклажі з гострими кутами, а жінка приземлилася на нього.
Скошені очі Яніки, що були так близько до Джонових, але не могли зустрітися з ним поглядом, здавалися стурбованими якимось останнім небажаним знанням. У ніздрях виднілася засохла кров. На щоках розтяглося павутиння полопаних капілярів, вени під шкірою на чолі та скронях побагряніли. Джон відштовхнув жінку й видав гучний протяжний мавпячий звук. Спробував зірвати скотч із її губ, але звук, з яким мертва шкіра відривалася від м’язів, був такий жахливий, що він покинув цю справу і з криком побіг до бізнес-класу.
Джон вирішив знову спробувати вибити двері за допомогою повітряного компресора. Однак цього разу він не збирався зупинятися. Увійшовши до бізнес-класу, він виявив, що екрани, на яких показували інструкції перед польотом, опустилися. Світло без жодного звуку вимкнулося. Джона накрило хвилею паніки. Зробивши ще два кроки, він затнувся і впав. Наосліп задкуючи навкарачках до салону другого класу серед багажних рифів, чоловік наче знову став неандертальцем. Думка була єдина: назад, до укриття. Але укриття тут не було. Те, що він відчував раніше, не було страхом. Страх був рідкий; він циркулював із кров’ю, намагаючись потрапити до мозку. Тепер Джон зрозумів, що справжній страх живиться не тим, що може статись, а осягненням того, що вже сталося. Угорі пролунало ледь чутне механічне дзижчання. Чоловік упізнав: у салоні опускалися менші монітори. Джон подивився на найближчий. Він був увімкнений, але порожній. Миготів, як вінілова платівка, здаючись чомусь темнішим за темряву навколо.
А потім з’явилася зерниста цифрова картинка, сигнал на нижньому краю розмито миготів. Джон був занадто далеко, аби розгледіти щось. Він підвівся. Наблизившись, побачив невеличку обшиту фанерою кімнатку, зняту з безпристрасного ракурсу з горішнього кута, притаманного камерам спостереження. У кімнаті було двоє. На стільці за столиком сиділа жінка. Навколо неї метушився чоловік: черевики, широкі чорні штани, чорна майка, чорна лижна маска. Звук був ледь чутний, віддалений, його вочевидь записували без мікрофона. На нечіткому й погано освітленому цифровому відео Джон не одразу впізнав Яніку. Виявилося, що вона прив’язана до стільця й безупинно та без жодної надії плаче. Чоловік глипнув на камеру, підійшов до неї, потягнувся вгору та схопив її. Камера не була прикріплена до якоїсь підставки — її тримали в руці. Зображення затремтіло, але швидко стабілізувалося, кілька разів смикнувшись у руці.
Другий чоловік, убраний точнісінько так само, увійшов до кімнати крізь двері, яких Джон до цього не помічав. Дивлячись прямісінько в камеру, він зачинив двері з дивовижною м’якістю. Перший, котрий тримав камеру, мабуть, наблизив зображення після появи другого: його обличчя в лижній масці не заповнило весь екран, а радше жорстоко захопило його. Джон витріщався на цього чоловіка, а той — на нього. Це теж було подорожжю в часі. Тепер, коли Яніка заховалася від погляду, її ледь чутні схлипи зробилися різкішими, пронизливішими. А може, вона просто реагувала так на появу другого.
Сам чоловік і словом не прохопився. У його очах не було нічого видатного. Урешті-решт відвернувшись, він взявся поратися із чимось біля стола. Джон зрозумів, що чоловік щось пише, а закінчивши, він знову повернувся до камери. Підняв угору аркуш тонкого білого картону, заповненого літерами, що майже досконало притискались одна до одної. Джон не сподівався побачити написане. Утім він принаймні відчув вдячність, адже тепер зрозумів, що саме відбувається і чому. Перш ніж зосередитися на Яніці, котра тепер верещала, чоловік поклав табличку на стіл. Напис Джон бачив: «КАТЕГОРІЯ 1».