На підвальних вікнах мерехтіли різдвяні гірлянди, а вивіски не було. Джон не пив, принаймні в тому теоретично поважному сенсі, який люди вкладають у слово «пити». Раз на кілька днів келих вина виключно під час їжі; подекуди імпортне пиво в спекотні недільні пообіддя; гарне односолодове віскі після дорогої вечері. Коли Ґаллахер запропонував випити, Джон уявив, як вони замовлять по келиху коньяку у винному барі. Важливе соціальне правило, порушуючи яке ти неабияк ризикуєш, стверджує: не варто ходити кудись із тим, кого недостатньо добре знаєш.
Джон спустився за Ґаллахером бетонними сходами, що нагадували спуск до бомбосховища. Хвилювання посилилося, коли аташе розчахнув двері (гей, друзяко, радий бачити!) й негайно рушив до барної стійки, де перекинувся кількома словами з розкішним видінням, що стояло за нею. Джон вирішив зіграти з собою в невеличку гру й перевірити, скільки він зможе тут протриматись. Він знайшов столик і чекав, коли до нього приєднається Ґаллахер, однак, озирнувшись, виявив, що той тримає дівчину за баром за руку. Він повернув дівочу кисть і взявся виводити вказівним пальцем на її долоні якісь вигадливі пророцтва. Усміхнувшись, дівчина вивільнила руку й узялася за кран, а Ґаллахер самовдоволено роззирнувся. Віддаючи йому дві пінти пива, красуня додала до них повітряний поцілунок. Ґаллахер відсалютував їй келихами. Коли він повернувся до неї спиною, усмішка з його обличчя негайно зникла.
Схоже, інших завсідників у барі не було. Джон приземлився за центральний з чотирьох столиків. Під однією стіною жахливо оббитої кабінки юрмилося кілька дівчат, що дивилися у стелю, схрестивши руки й склавши на колінах свої сумочки. Із протилежного боку приміщення на сцені, не більшій за столик, за яким сидів Джон, танцювала ще якась жінка. Дякувати Богові, вона не роздягалась, схоже, це не був стриптиз — вона рухалася радше мляво та знуджено під таку тихеньку музику, що Джон ледве чув. Стіни й килим були пекельно-червоні — один-єдиний упізнаваний мотив. Усе тут відповідало Джоновим уявленням про пекло, та це аж нітрохи не псувало вражень. Ґаллахер гупнувся на стілець навпроти й підсунув до гостя пиво.
— Тут зазвичай до першої чи другої ночі не штовхається забагато люду.
Джон обвів приміщення рукою.
— Що це?
Сьорбаючи своє пиво, Ґаллахер вигнув брови. Поставивши келих на стіл, спритно злизав язиком пінні вуса.
— Місце для вимогливих джентльменів. Не турбуйтеся. Це аж ніяк не те місце, де вам не варто бути.
Після цих слів жінка, що танцювала, підійшла до них і всілася поруч із Джоном. Вона була шалено чарівною й вбраною в чорну сукню, що могла б поміститися в гаманець для дріб’язку. Від танців вона спітніла й сяяла, наче екосистема в мініатюрі.
Джон жалісно подивився на свого нового знайомого.
— Ґаллахере, будь ласка.
Аташе знову розреготався:
— Один келих, пане раднику. Це гарне місце, аби розслабитися й дати собі волю. — Він звернувся до танцівниці: — Люба, давай. Сідай біля мене.
Вона так і зробила. Ґаллахер спробував відігнати жестом наступну жінку, що підійшла до них, та вона однаково всілася біля Джона.
Джон потиснув їй руку. Ноги в жінки були хворобливо худими — обтислі штани тісно обіймали стегна, однак безформно висіли навколо литок. На довгій шиї випиналися вени. Жінка вдавано шмигнула носом і витягнула з чорного волосся дві срібні заколки. Це були просто прикраси — жодне пасмо не впало їй на обличчя. Вона уважно розглядала заколки, наче знайшла їх на дні ріки. Чекала, поки Джон звернеться до неї. Потім повернула заколки на місце й узялася розглядати свою ступню, якою вистукувала по червоному килиму, що мав такий вигляд, наче на нього пролилося чимало шлункових мук. Нігті в неї на ногах були кольору алюмінієвої фольги. Джон продовжував мовчати. Ґаллахер тим часом непогано знайшов спільну мову з танцівницею. Здавалося, вони розмовляють про щось украй серйозне. Джонова сусідка запалила цигарку та зробила глибоку затяжку з потріскуванням, з тих, які надають курінню привабливішого вигляду. З кутиків її рота поплив дим. Посидівши ще хвилинку, вона пішла, і Джон залишився на самоті зі своїм пивом.
Після його виступу ніхто не запитав, чи не переслідували його побоювання, коли він писав свою службову записку. Час від часу він справді боявся. Так завжди буває. Джон хвилювався, що слідчих не стримуватимуть моральні принципи, які б стримували його. Також він остерігався так званого «дрейфу сили», коли безуспішне застосування сили призводить до її повторного, наполегливішого застосування. Зрештою, активний допит дозволяли лише тоді, коли були підстави вважати, що підозрюваний щось знає. Тому Джон навіть не уявляв собі, що його застосовуватимуть ще до когось, окрім членів «Аль-Каїди».