Аддінгтон — очі як з російської ікони, борода Лінкольна, поведінка ручної гранати. Після нападок Аддінгтон став носити в кишені примірник Конституції, такий потертий, ніби ним користувалися замість носовичка чи підставки для склянки, а може, в обох функціях. Коли з ним хтось не погоджувався, він витягав Конституцію й починав зачитувати її вголос. Особливим талантом Аддінгтона було вміння обрамляти всі моральні та юридичні суперечки у військові терміни, а дискусії щодо справжніх бойових дій вуалювати прозорими евфемізмами. Можливо, саме тому уникнув покарання лише він. Лише йому вдалося не залишити свого імені в жодному важливому документі.
Вони намагалися видавати закони в атмосфері, де бомба з запущеним годинниковим механізмом була близькою ймовірністю, а не статистично віддаленою на відстань Плутона можливістю. Тепер Джон розумів це, але це був лише один із варіантів осмислення того, що відбувалося. А був іще такий: розвідка забезпечує можливість оцінити практичність отриманої ззовні інформації. Найкраще в цьому знанні було розуміння того, що дозволялося забути.
Симуляцію втоплення застосували проти трьох людей. Трьох. І через це він мусив відповідати на запитання про військові злочини. Джон чув, що його наступник сам пройшов це катування, аби визначити, чи перетинає воно межу. Відповідь: перетинає. Та попри все це, попри дебати й звільнення з керівних посад, ЦРУ далі дозволяло використовувати симуляцію втоплення (Джон ніколи не називав ці тортури якимись делікатнішими термінами), за що він і виступав від самого початку. Його головні аргументи не втратили чинності. Звичайно, ніхто з Міністерства юстиції не хотів офіційно дозволяти ЦРУ цю техніку, але президент знайшов свою людину. Як завжди. Це й було найприкрішим. Не Джон. Він залюбки подивився б на Фейта, Ґонсалеса чи Ешкрофта, покинутих на самоті в європейському місті, котрим довелося б відповідати на питання про політику, яку вони колись схвалили і якої тепер соромилися.
Джон зазирнув до свого пінтового келиха, який тепер перетворився на порожню кришталеву криницю. Виявляється, він уже випив своє пиво. Чоловік знав, що міг би розмірковувати тут цілу ніч, дозволяючи темній хвилі відносити себе геть.
— Я вже готовий іти, — звернувся він до Ґаллахера, котрий продовжував повчальну розмову з танцівницею.
Той глипнув на Джона.
— Сподіваюся, ви запланували собі на завтра час на відвідини музею окупації.
— Не можу. Повертаюся додому вранці. — Джон подивився на годинник. Уже минула північ.
Ґаллахер відкинувся на стільці.
— Прикро. У Таллінні можна гарно провести день.
— Дякую за пиво, — відгукнувся Джон, підводячись. — Ви можете залишатися. Я самотужки знайду дорогу назад.
Ґаллахер не встав, але простягнув руку.
— Сподіваюся, ми ще колись зустрінемося. Гарного вам завтра перельоту.
Біля дверей Джон озирнувся, щоб востаннє кинути погляд на Ґаллахера. Той уже розмовляв по мобільному, перехилившись через стілець, танцівниця встала і збиралася піти. Чоловік помітив, що Джон затримався на порозі, і не надто впевнено відсалютував йому. Складно повірити, що цей чолов’яга служив у морській піхоті. Джон мимохідь замислився, з ким той міг розмовляти.
Відео з катуванням Яніки закінчилося за двадцять хвилин, а може, за дві години. У темряві неможливо було прослідкувати плин часу. Світло надає йому опори та залишає мітки. А час у темряві — наче поїздка кукурудзяним полем: безкінечна одноманітність, сповнена чогось невидимого.
Він не знав, що саме мала розбурхати в ньому ця церемонія. Його симпатія до тих, кого Джон прирік на тортури, не посилилася й не послабилася. Люди хибно його зрозуміли. Вони не тямили, за що він насправді стояв. Ті, хто керував літаком, а тепер і його життям, не могли в нього нічого забрати, могли хіба що задовольнити свій садизм. А він своєю чергою нічого не міг їм дати, хіба що свої муки. Тортури, писав він колись, визначаються наміром. Тепер йому було відомо, що тортури визначає значно більше факторів. Обмін темним знанням, виявлення прихованих здібностей, руйнування зв’язку.
Несподівано виявилося, що Джон втупився в стелю літака — на ній ледь помітні, крихітні, наче хірургічні інструменти, форсунки випльовували повітря. Увімкнулося світло. Джон різко розвернувся на чужому кріслі й виявився не готовим побачити серед багажу понівечене, скручене тіло Яніки. Коли він підвівся, крізь усі пори в його одязі просочився нудотний сморід.