Після того як мучитель Яніки пройшов першу категорію й візуально театральніші техніки другої та третьої категорій, до кімнати ввійшли інші чоловіки. Нічого жахливішого за те, що сталося потім, Джон не бачив за ціле життя. Більшу частину відео він відмовився дивитись і розплющив очі лише після того, як стихли звуки, з якими жінка відбивалася. Коли чоловіки переконалися, що Яніка більше не виявляє ознак життя, фільм закінчився.
Джон повернувся на призначене йому місце. На кріслі лежав його айфон, білий, як вафля. Притуплений потік думок розгалужувався, із зусиллями повертаючись до тих кількох низин, що ще залишилися в межах досяжності. Однією з них був Ґаллахер, єдиний, хто знав, що Джон змінив рейс. Візитівка Ґаллахера досі лежала в його нагрудній кишені. Джон витягнув її й оглянув, граючись великим пальцем з об’ємною печаткою посольства. Він замислився, звідки Ґаллахер знав, що він не викине його картку. Замислився, як так вийшло, що на відео з катуванням Яніка в тому ж одязі, що й у літаку. Замислився, скільки часу був не при тямі і чи це той самий літак, у який він сідав. Замислився, де саме ховалися в літаку ті, хто влаштував усе це для нього. Також він замислився, яким чином його айфонові вдалося підключитися до мережі, але факт залишався фактом — на екрані світилися дві смужки антени. На одне з питань Джон знайшов відповідь: Ґаллахер не сподівався, що він збереже його візитівку. Він набрав перші чотири цифри Ґаллахерового номера, й одразу ввімкнулася розпізнавальна система. Додаток був встановлений на його телефоні.
Ґаллахер відповів після третього гудка.
— У Таллінні можна гарно провести день. Вам слід було дослухатися до моїх слів.
Що Джон міг на це відповісти? Вони отримали те, чого хотіли.
— Вам нічого запитати? Я вас не звинувачую. У вас є серйозніші проблеми, пане раднику. Просто зараз вам, напевно, слід озирнутися.
Джон так і зробив. Чоловік у чорній лижній масці й футболці з написом «Ти лох» вдарив його в обличчя якимось надзвичайно тупим металевим предметом. Торкнувшись колінами підлоги, Джон чітко побачив, що це було: той самий повітряний компресор, яким він намагався вибити двері кабіни. Від болю свідомість мутувала. Другого удару Джон не пам’ятав, але той точно був, адже він несподівано знову отямився прив’язаним до стільця в обшитій фанерою кімнатці. Він осліпнув на одне око. Кількох зубів не вистачало, а язик набряк кров’ю, наче п’явка. Джон опустив погляд на свою сорочку — фартух м’ясника. У вухах досі відлунював двигун літака. Кімната здригнулася від турбулентності. Джон чув, як неподалік хтось плаче. Навпроти сидів Ґаллахер, поклавши руку на чергову табличку. Він не показав її Джонові, але той бачив напис. Чоловік попередив, що може обіцяти йому запитання, але не відповіді. Також зізнався, що всі залучені до цієї справи опинилися на ще не знаній території. Він сам точно не певен, до чого це приведе.
— Готові? — запитав його Ґаллахер. — Мені потрібно знати, що ви готові.
Джон кивнув, відчуваючи спрагу через власний наповнений кров’ю рот. Двері позаду нього відчинилися. Почулися кроки. Чиїсь руки, наче беззубі пащеки, уп’ялися в нього. Розпочалася п’ята категорія.
Дві хвилини сорок п’ять секунд. Ден Сіммонс
Ден Сіммонс — автор відзначених нагородами науково-фантастичних романів, романів у жанрі фентезі-горору («Розрада мертвечини») та оповідань з елементами обох цих стилів. Перед вами одне з його найкращих оповідань, видатний завдяки своїй чіткості й небагатослівності твір. Сіммонс зауважує, що за дві хвилини сорок п’ять секунд можна послухати поп-пісню… покататися на американських гірках… або цього часу вистачить для споглядання чиєїсь смерті.
Роджер Колвін заплющив очі, сталева поперечина опустилася йому на коліна, і почався крутий підйом. Він чув, як калатає важкий ланцюг і скриплять на сталевих рейках сталеві коліщата, рухаючись угору першим підйомом на американських гірках. Хтось позаду нервово засміявся. Нажахане висотою серце боляче гупало в грудях, Колвін глипав навколо крізь розчепірені пальці.
Попереду повільно здіймалися металеві рейки та біла дерев’яна рама. Колвін сидів у першій машинці. Він опустив руки й міцно вчепився в захисну металеву поперечину, відчуваючи, як висихає під пальцями піт, залишений долонями його попередника. У машинці позаду хтось хихотів. Він повернув голову так, аби зазирнути за край рейок.