Вони вже були дуже високо, але продовжували підійматися. Доріжка й паркувальні майданчики дедалі меншали, люди зробилися такими крихітними, що поодинці їх неможливо роздивитись, а натовпи перетворилися на суцільні кольорові килими, що злилися з просторішою мозаїкою геометрії вулиць і вогнів, коли в полі зору з’явилося місто, а потім і цілий округ. Вони з брязкотом дерлися вище. Синє небо темнішало. Колвін бачив у блакитному мареві вигин земної кулі. Він збагнув, що вони опинилися над якимось озером, бо помітив сонячних зайчиків на гребенях хвиль за кілька кілометрів під дерев’яними шпалами. Коли вони промчали крізь холодну хмарину, Колвін заплющив очі й негайно розчахнув їх, бо скреготіння ланцюга змінилося, кут підйому зробився не таким стрімким і вони досягнули верхівки.
І подолали її.
За нею нічого не було. Двійко рейок звивалися та обривалися просто в повітрі.
Коли машинка смикнулася вперед і вниз, Колвін вчепився в захисну поперечину. Роззявив рота й закричав. Почалося падіння.
— Найгірше вже позаду.
Розплющивши очі, він побачив Білла Монтґомері, котрий простягнув йому келих. Звук реактивних двигунів «ґольфстріма» здавався приглушеним бурмотінням на тлі м’якого сичання повітря, що сочилося з вентиляційних отворів. Колвін узяв напій, вимкнув кондиціонер і визирнув у вікно. Міжнародний аеропорт Лоґан уже зник із поля зору, і він міг роздивитися внизу Нантакет-Біч, бухту, поцятковану незліченними білими трикутничками вітрил, і океанські простори. Вони продовжували підійматися.
— Чорт забирай, ми щасливі, що цього разу ти вирішив приєднатися до нас, Роджере, — звернувся до нього Монтґомері. — Гарно, що вся команда знову зібралася разом. Як у старі часи.
Він усміхнувся. Трійко інших чоловіків у салоні підняли свої келихи.
Колвін погрався з калькулятором, що лежав у нього на колінах, і сьорбнув горілки. Глибоко вдихнув і заплющив очі.
Страх висоти. Неминучий страх. Йому шість років, він у клуні, падає з сінника, політ здається нескінченним, час розтягується, гострі зубці вил здіймаються назустріч. Приземлився так, що йому аж памороки забило, впав щокою і правим оком на солому за кілька сантиметрів від сталевих вістер вил.
— Компанія вже готова до кращих часів, — озвався Ларрі Міллер. — Двох з половиною років негативних відгуків у пресі достатньо. Готуйся побачити завтра запуск. Усе починається спочатку.
— Ну годі, годі, — відповів Том Вайскотт. Ще й полудня не було, а Том уже добряче набрався.
Колвін розплющив очі й усміхнувся. Разом із ним у літаку — чотири віцепрезиденти корпорації. Вайскотт досі проєкт-менеджер. Колвін притиснувся щокою до скла й дивився, як унизу пропливає затока Кейп-Код. Він прикинув, що вони летять на висоті від трьох із половиною до чотирьох кілометрів і продовжують підійматися.
Уявив собі будівлю заввишки п’ятнадцять кілометрів. Він заходить у ліфт із вкритої килимом підлоги горішнього поверху. Підлога в ліфті скляна. Шахта ліфта простяглася під ногами на 4 600 поверхів, і кожен позначений галогеновою лампочкою — паралельні промені світла зближаються в чорному повітрі, аж доки не зливаються в суцільне сяйво на відстані п’ятнадцяти кілометрів.
Він підводить погляд саме в ту мить, коли трос із ляскотом уривається. Колвін падає, несамовито хапаючись за внутрішні стінки кабіни, стінки, що зробилися такими ж слизькими, як і прозора скляна підлога. Вогні мчать повз нього, а за кілька кілометрів унизу видніється підлога — крихітний прямокутничок блакитного бетону, що стрімко наближається до кабіни. Колвін знає, що має майже три хвилини, аби роздивитися, як той синій клаптик більшає і готується розчавити його. Він кричить, і бризки слини, падаючи з тією ж швидкістю, зависають у нього перед очима. Вогні мчать повз нього. Блакитний прямокутничок більшає.
Колвін зробив ковток, поставив келих у круглу підставку в широкому бильці свого крісла й узявся клацати щось на калькуляторі.
Об’єкти, які падають під дією гравітаційного поля, підкорюються точним математичним законам, не менш точним за вектори сили та швидкість горіння твердого палива за умов кумулятивного ефекту, що Колвін дослідив двадцять років тому; і так само, як кисень впливає на параметри горіння, повітря регулює швидкість тіла, що падає. Максимальна швидкість залежить не лише від гравітації, а й від атмосферного тиску, розподілу мас і площі поверхні.
Колвін примружив очі, наче збирався подрімати, й побачив те, що бачив щоночі, вдаючи, немов спить: біла хмара здіймається, розширяючись, наче у вповільненій зйомці, похилим, навскісним, перекошеним цвітом на тлі темно-синього неба; майорять червонувато-коричневі нутрощі полум’я азотного тетраоксиду і — ледь помітний за двома безглуздими інверсійними слідами ракетних прискорювачів — перекинутий подертий прямокутник носової частини фюзеляжу разом із кабіною пілотів. Навіть максимально збільшені фотографії не показали йому всіх деталей — недоторкана герметична камера, що була відсіком для екіпажу, зайнялася з правого боку, де її зачепив, пролітаючи повз, прискорювач, і, перекидаючись, помчала вниз, тягнучи за собою дроти, кабелі й уламки фюзеляжу, схожі на пуповину й плаценту. На попередніх фото цих деталей не було, але Колвін бачив їх, торкався їх після руйнівного удару безжальної поверхні синього моря. На пошкодженій шкірі виростають крихітні рачки. Колвін уявив собі темряву й холод, що чекають на нього наприкінці падіння, коли він стане поживою для маленьких рибок.