Салон був заповнений трохи більше ніж наполовину. Близько п’ятдесяти пасажирів, дві третини з них — американці. Люди здебільшого вже вимкнули лампочки й намагалися заснути на подушках із переробленого паперу, скрутившись калачиком під тонкими нейлоновими ковдрами.
Знайшовши своє місце, Раян застогнав. 11А, під вікном, прямо біля крила, поруч із довговолосим та бородатим європейцем і повногрудою азіаткою, котра вовтузилася й налагоджувала несправну вентиляцію на стелі. Обережно підвівшись, аби дозволити йому протиснутися на своє місце, чоловік назвався Деном, а дружину відрекомендував як Лорі.
— Хочете щось почитати? — запропонував він, простягаючи книжку в паперовій обкладинці. — Я сам написав.
— Досить набридати людям, любий, — пробурмотіла його дружина.
Раян похитав головою й витягнувся на порожніх кріслах з протилежного боку проходу.
Стюардеса розпочала свою пантоміму з інструкціями до польоту, показуючи жестами, як надіти маски та де розташовуються аварійні виходи, під тріскучий супровід іспанською мовою, коли остання пасажирка, затинаючись, подолала вузький прохід і мало не всілася на Раянову торбу.
Рейбернові вдалося вчасно вихопити свій багаж з тіні велетенських сідниць, що опускалися прямісінько на нього. Він уже збирався був сказати: «Дивися, куди сунеш, ідіотко», коли побачив білий ціпок, затиснутий у товстій старечій руці.
Раян заціпенів. Він припав до вікна, а якби сидів біля аварійного виходу, то схопився б за ручку, смикнув її й вистрибнув на крило.
Виставивши перед собою для захисту руку, він спробував протиснутися подалі від цього місця. Сліпа жінка наштовхнулася на стюарда, котрий допомагав їй сісти, потім на бильце сидіння 11С і, намагаючись схопитися за щось рукою, впала йому простісінько в обійми.
Придивившись уважніше, Раян побачив, що сусідка — зовсім дівчинка, років тринадцяти, з довгим кінським обличчям і жахливим рубцями від вугрів. Очі на обличчі випиналися, немов не повністю закручені лампочки. Зіниці закотилися, наче дивилися крізь стелю, напівприкриті важкими сонними повіками. Її білий ціпок смикнувся і влучив Раянові по ногах.
Раянові знадобилася мить, аби віддихатись, і трохи більше, щоб опанувати думки. Якщо вільних місць так багато, якого біса її посадили біля нього? Молодий самотній американець сидить поруч зі сліпою дівчинкою-іноземкою — ця ситуація напрошувалася на неприємності.
— Хіба в літаку недостатньо вільних місць?
Стюард повернувся до хвостової частини проходу, щоб під фонограму допомогти інструктувати пасажирів.
Напевно, вона не лише сліпа, а ще й глуха, а може, не розуміє іспанської; дівчинка опустилася на місце 11D й сиділа, міцно стиснувши коліна та обхопивши торбинку ручної роботи в народному стилі.
Літак невміло смикнувся назад, а потім покотився на злітну смугу з такою запаморочливою хиткою швидкістю, що Раян замислився, хто кермує літаком. Може, сліпа дівчинка піде в кабіну й допоможе?
Турбіни закрутились, і Рейберн помітив, що дівчинка не пристебнула пасок.
— Сеньйорито, пасок слід пристебнути…
Вона ледь помітно гойднулася, але не відповіла. У руках дівчинка стискала крихітне розп’яття й низку пластмасових чоток, що світилися в темряві і які вона часто цілувала, підносячи до пухких потрісканих губ.
Стюардеса сіла і пристебнулася в передній частині літака. Вочевидь, відповідальність лягла на нього. Через почуття обов’язку та гуманність, подумав Раян, тягнучись, щоб пристебнути пасок сусідки.
— Дозвольте я допоможу вам…
Дівчинка схопила його руку спітнілими тремкими долонями. Вона скрикнула, наче прокинулась від глибокого сну й виявила, що її мацають; порожні очі витріщалися, немов бачили, як у вічній темряві плаває його обличчя.
Вирвавши руки, Раян спробував заспокоїти сусідку, більше не торкаючись її, але не вдавалося. Вона не чула або не розуміла його, і так перелякана польотом, посеред якого її раптом узявся лапати незнайомий чоловік. Почуваючись дещо присоромлено, Раян озирнувся в пошуках допомоги, але, схоже, ніхто нічого не помічав. Ревіння двигунів гучнішало й заглушило її зойк, а тоді якесь хитке п’яне пришвидшення втиснуло їх у крісла.
Коли шасі сховалось, а літак відірвався від землі, дівчинка повернулася до своїх мовчазних молитов. Раян сів обличчям до стіни та зробив собі подушку зі світшота. Краплі дощу шмагали скло, а за вікном танцював, стікаючи кров’ю, миготливий червоний вогник на крилі. Містечко на узбережжі застрягло в клаптях туману, наче велетенський повітряний змій між гілок. Лише кілька загублених вогнів, що могли бути кораблями на морі, свідчили, що місто, яке він щойно покинув, досі внизу.