Але на це не було часу. Я вклякла біля жінки й перевірила пульс. Із нею все буде гаразд, але, здається, вона втратила передній зуб. Я на мить затрималася. Господи, мати такий вигляд без макіяжу, без протезів. Я була глибоко вражена.
Я схопила Мері під коліна й понесла до воріт. Вона висіла, як мішок розвареної локшини. Хтось потягнувся крізь портал, схопив її за ступні та смикнув. На все добре, люба. Як тобі ідея вирушити в довгу мандрівку?
Я сіла на її орендоване ліжко, щоб віддихатись. У неї в сумочці були ключі від машини й цигарки, справжній тютюн — на вагу крові. Я підпалила шість штук, прикинувши, що маю для себе ще п’ять хвилин. Солодкий димок наповнив кімнату. Таких цигарок більше не роблять.
Седан, орендований у «Герці», стояв на паркінгу мотелю. Я заскочила всередину й рушила до аеропорту. Глибоко вдихала багате на вуглеводні повітря. Бачила дорогу перед собою на сотні метрів уперед. Від перспективи мені мало не зробилося млосно, але я жила саме заради таких моментів. Неможливо пояснити, що таке опинитись у світі без технологій. Сонце розпеченою жовтою кулею сяяло в імлі.
Інші стюардеси підіймалися на борт. Дехто з них був знайомий із Сондерґард, тож я не базікала багато, нарікаючи на похмілля. Відмовка спрацювала, пролунало чимало співчутливих посміювань і лукавих коментарів. Вочевидь, це не було чимось надзвичайним. Ми піднялися на борт «боїнга-707» і приготувалися до зустрічі з баранцями.
Усе мало непоганий вигляд. Четверо солдатів з протилежного боку були наче близнюки тих жінок, із якими я працювала. До відльоту я не мала інших завдань, крім роботи стюардеси. Сподівалася, що ускладнень більше не буде. Одна річ — розвернутий в інший бік портал для закидання джокера до кімнати в мотелі, але «боїнг-707» на шестикілометровій висоті…
Літак був майже повний, коли жінка, роль котрої мала зіграти Пінкі, герметично зачинила передні двері. Ми покотилися до краю злітної смуги і піднялися в повітря. Я почала приймати замовлення на напої в першому класі.
Баранці були звичним для 1979 року явищем. Усі товсті й нахабні, вони не помічали свого життя в раю, як риби не помічають моря. Що думаєте, пані й панове, про подорож до майбутнього? Ні? Не можу сказати, що я здивована. А що, як я повідомлю вам, що цей літак прямує до…
Коли ми піднялися на крейсерську висоту, моя рука пікнула. Я подивилася на індикатор, прихований годинником «Леді Булова» та глипнула на двері однієї з убиралень. Відчула, як літак здригнувся від вібрації. Хай йому грець, не так швидко.
Портал був там, усередині. Я негайно вийшла і знаком наказала Даяні Ґлісон — голубоньці Дейв — піти в передню частину.
— Подивись-но на це, — сказала я, прибравши гидливого вигляду. Вона зробила крок до вбиральні, але зупинилася, побачивши зелене сяйво. Я вперлася черевиком у її корму і штовхнула. Ідеально. Дейв випала нагода почути її голос, перш ніж вигулькнути тут. Однак, озирнувшись навкруги, вона навряд чи зможе витиснути з себе ще щось, окрім крику…
Дейв пройшла крізь ворота, поправляючи свій придуркуватий маленький капелюшок. Напевно, Даяна відбивалася.
— Удавай огиду, — прошепотіла я.
— Що за безлад, — озвалася вона, виходячи з убиральні. Це було непогане наслідування Даяниного тону, щоправда, бракувало акценту. Та незабаром це вже не матиме значення.
— Що там? — це була одна зі стюардес туристичного класу.
Ми відійшли вбік, аби вона могла подивитись, і Дейв штовхнула її всередину. Пінкі вигулькнула дуже швидко.
— Ми забарилися на кілька хвилин, — повідомила вона. — На тому боці змарнували п’ять хвилин.
— П’ять? — верескнула Дейв-Даяна.
Я почувалася так само. На нас іще чекали сто три пасажири.
— Ага. Вони не впоралися з керуванням після того, як ти проштовхнула крізь портал мою голубоньку. Цей час знадобився, щоб переналаштуватися.
До такого звикаєш. По обидва боки воріт час завжди плине з різною швидкістю, однак залишається послідовним — з минулого до майбутнього. Щойно ми почали Викрадення, коли я ввійшла до кімнати Сондерґард, повернутися в минуле там чи тут стало неможливо. Тут, у 1979-му, на все про все ми мали рівно дев’яносто чотири хвилини. А з протилежного боку не могли підтримувати портал довше ніж три години.
— Коли ти пішла, скільки минуло часу від сигналу тривоги?
— Двадцять вісім хвилин.
Звучало це кепсько. Знадобиться принаймні дві години, щоб налаштувати цих зануд. Якщо припустити, що у 1979-му більше не буде затримок, нам, можливо, вдасться впоратись. Але затримки траплялися завжди. Я здригнулася від самої думки про те, у що вплутуюсь.