Мій вчинок подіяв. Почулися крики, люди пірнали під сидіння, та прориву не сталося. Ми могли впоратись, але якщо хотіли завершити Викрадення, кілька баранців мусили залишатися при тямі.
— Підводьтеся. Підводьтеся, телепні! — загорлала Крістабель. — Його просто оглушили, нічого більше. Але я вб’ю наступного, хто почне випендрюватись. А тепер уставайте і слухайтеся моїх наказів. Спершу діти! Мерщій, якомога швидше біжіть у ніс літака. Робіть те, що вам накаже стюардеса. Ну ж бо, дітлахи, рухайтеся!
Я побігла назад до першого класу, показуючи дорогу дітям, повернула до відчинених дверей убиральні й гупнулася на коліна.
Вони закам’яніли. Дітей було п’ятеро — дехто з них плакав, а я від цього завжди втрачаю мову. Вони роззиралися на мертвих людей на сидіннях у першому класі й затиналися, мало не впадаючи в паніку.
— Гайда, діточки, — гукнула я їх, розквітнувши своєю особливою усмішкою. — Ваші батьки будуть з нами за хвилинку. Усе буде гаразд, обіцяю. Ходімо.
Я провела трьох через портал. Четверта дитина закомизилася. Вона була рішуче налаштована не переступати порогу. Вперлася розчепіреними руками й ногами, тож мені не вдавалося проштовхнути її. Я б ніколи не вдарила дитину. Вона вп’ялася нігтями мені в обличчя. Перука впала, і мала витріщилася на мою лису голову. Я проштовхнула її крізь ворота.
Дитина номер п’ять сиділа в проході, голосно ревучи. Хлопчику було, мабуть, років сім. Я побігла назад, підхопила малого, обійняла, поцілувала й кинула в портал. Господи, мені потрібно було перепочити, але на мене чекали в туристичному класі.
— Ти, ти, ти і ти. Гаразд, ти теж. Допоможіть їй, добре?
Пінкі натренованим оком виявляла тих, від кого нікому не буде зиску, навіть їм самим. Ми погнали їхню отару до носової частини літака, а тоді вишукалися вздовж лівого борту, звідки могли спостерігати за своїми робітниками. Щоб змусити їх працювати, не знадобилося багато часу. Ми змусили їх тягнути щодуху вперед позбавлені життя тіла. Ми з Крістабель залишилися в туристичному класі, а решта пішли вперед.
Адреналін у моєму тілі вже почав розщеплятися; піднесення від необхідності діяти зникло, і я почувалася дуже стомленою. На цьому етапі мене обов’язково накриває хвилею співчуття до бідолашних недоумкуватих баранців. Звичайно, так їм буде краще, звичайно, вони б загинули, якби ми не врятували їх з літака. Утім, коли вони побачать протилежний бік порталу, їм буде складно в це повірити.
Перші з батраків уже поверталися з другою партією вантажу, затинаючись від побаченого: до кабінки, тісної, навіть коли всередині нікого не було, трамбували десятки людей. Один зі студентів мав такий вигляд, наче його вдарили в живіт. Він зупинився поруч зі мною, в його очах читалося благання.
— Послухайте, я хочу допомогти вам, просто… що відбувається? Це якась нова рятувальна операція? Тобто ми що, падаємо?..
Я перемкнула свій пістолет у режим електрошокера і вгамселила йому по щоці. Студент задихнувся і впав горілиць.
— Заткай свій грьобаний рот і ворушися, інакше я тебе вб’ю.
Його щелепа повернеться до нормального стану за кілька годин, і він не матиме змоги ставити дурні питання.
Ми впоралися з туристичним класом і рушили далі. Деякі з робочих бригад уже були страшенно зморені. Усі мали м’язи як у коней, але більшість не змогла б навіть бігцем подолати один поверх. Кільком ми дозволили зайти до порталу, включно з тими, кому за п’ятдесят. Господи. П’ятдесят! Кінець кінцем у нас залишилося четверо чоловіків і дві жінки, котрі видавалися сильними, й ми вичавлювали з них усі соки, аж доки вони мало не падали з ніг. Зате вдалося впоратися з усіма за двадцять п’ять хвилин.
Портапак з’явився, коли ми знімали з себе одяг. Крістабель постукала у двері кабіни пілотів, і звідти вийшла вже оголена Дейв. Поганий знак.
— Довелося заткати їх, — пояснила вона. — Клятий капітан збирався влаштувати тріумфальний марш літаком. Я все перепробувала.
Іноді доводилося це робити. Літаком керував автопілот, як зазвичай бувало на цій стадії польоту. Та якби котрась із нас заподіяла якусь шкоду пілотові, якось змінила запланований перебіг подій, усе б скінчилося. Робота була б змарнована, а рейс 128 зробився б недоступним для нас на віки вічні. Я нітрохи не розуміюся на теорії часу, але знаю практичні аспекти. Ми можемо діяти в минулому лише в ті моменти і в тих місцях, які нічого не змінять. Нам слід замітати сліди. Траплялися й відхилення: якось одна з Викрадачів залишила свій пістолет, і він упав разом із літаком. Його ніхто не знайшов, а якщо і знайшли, ніхто й гадки не мав, що це таке, тож ми легко відбулися.