Літак різко смикнувся. Я глипнула на годинник. П’ять хвилин до зіткнення. Нам має вистачити часу. Я саме вела останню ганчірку. Чула, як Дейв несамовито викликає землю. Із воріт з’явилася бомба, і я кинула її в кабіну. Пінкі повернула на ній сенсор тиску й вибігла з приміщення разом із Дейв. Лайза вже впоралась. Я схопила млявих ляльок у формах стюардес і жбурнула їх на підлогу. Двигун розлетівся, і його уламок протнув салон. Почалася розгерметизація. Вибухом бомби відірвало частину кабіни пілотів (аварійна команда на землі вирішить, — принаймні ми на це сподівалися, — що частина двигуна пролетіла крізь кабіну й убила екіпаж: саме тому бортовий реєстратор не записав більше жодного пілотового слова), ми повільно завалилися на лівий бік і полетіли вниз. Мене потягло до отвору в борту літака, але вдалося схопитися за сидіння. Крістабель так не пощастило. Її відкинуло назад.
Ми почали ледь помітно підійматися, втрачаючи швидкість. Раптом та частина літака, де в проході лежала Крістабель, задерлася вгору. У неї з вилиці сочилася кров. Я роззирнулася: всі зникли, а на підлозі купкою лежали три ганчірки в рожевих сукнях. Літак заглухнув, ніс смикнувся донизу, і підлога втекла з-під ніг.
— Ну ж бо, Бель! — крикнула я.
Ворота були за метр від мене, та я взялася повзти туди, де плавала в повітрі Крістабель. Літак підстрибнув, і вона гупнулася на підлогу. Неймовірно, але це, схоже, повернуло її до тями. Вона попливла до мене, я схопила її за руку, й ми знову попадали. Поки літак смикався в останній агонії, ми повзли до дверей. Портал зник.
Слів не було. Ми збиралися ввійти у ворота. Складно утримувати портал на місці в літаку, що прямовисно летить до землі. Коли літак заходить у штопор і починає розвалюватися на шматки, математика жахає. Так мені казали.
Я обійняла Крістабель, притримуючи її закривавлену голову. Вона була в запамороченому стані, але змогла всміхнутися та здвигнути плечима. Як дають, то бери. Я кинулася до вбиральні, тягнучи її за собою на підлогу. Притулилася спиною до перегородки, затиснувши Крістабель між ногами проти руху літака. Як нас учили на тренуваннях. Ми вперлися ногами в протилежну стінку. Я міцно обійняла Крістабель і заплакала в неї на плечі.
І ось воно з’явилося. Зелене сяйво ліворуч від мене. Я кинулася до нього, тягнучи за собою Крістабель, низько нахилившись, коли над нашими головами обличчям уперед пролетіли дві ганчірки. Чиїсь руки схопили нас і потягли до порталу. Я проповзла підлогою щонайменше п’ять метрів. З іншого боку можна залишити ногу, а запасної у мене не було.
Крістабель понесли до медпункту, а я сіла. Поплескала її по руці, коли ноші пронесли повз мене, але вона була не при тямі. Я й сама була не проти зомліти.
Не одразу вдається повірити, що все це відбулося насправді. Іноді виявляється, що насправді нічого й не було. Повертаєшся назад і виявляєш, що всі баранці з загону поступово й несподівано розтанули, тому що континуум не зносить змін та парадоксів, якими ти його наповнюєш. Люди, котрих ти рятувала з такими зусиллями, розлітаються, наче подавлені помідори якимось клятим пагорбом десь у Кароліні, а тобі залишається купка понівечених ганчірок і виснажена команда для Викрадення. Але не цього разу. Я бачила, як баранці тупцяють загоном, голі та більш приголомшені, ніж зазвичай. Лише зараз вони злякалися по-справжньому.
Коли я проходила повз, Ельфреда доторкнулася до мене. Вона кивнула — в її скромному наборі жестів це означало похвалу. Я здвигнула плечима, замислившись, чи це має для мене значення, однак у жилах досі вирував надлишок адреналіну, і виявилося, що я всміхаюся їй. Я кивнула у відповідь.
Ґен стояв біля загону. Я підійшла до нього, обійняла. Відчула, як закипіли всередині життєві сили. До дідька все, змарнуємо невеличку дозу й гарненько розважимося.
Хтось стукав у стерильну скляну стінку загону. Жінка кричала щось, плюючись у нас розгніваними словами. «Чому? Що ви з нами зробили?» Це була Мері Сондерґард. Вона благала свою лису одноногу близнючку зрозуміти її. Думала, що в неї якісь проблеми. Господи, яка вона була гарненька. Я щиро її ненавиділа.
Ґен потягнув мене подалі від стіни. Руки боліли, я зламала всі накладні нігті, хай і не шкрябала скло. А вона тепер, схлипуючи, сиділа на підлозі. Я почула з зовнішнього гучномовця голос офіцера, котрий інформував: