(барабанний дріб)
— Перепрошую, народ. Сьогодні не той день, на який ми всі сподівалися.
Якби це було кіно, голос капітана не звучав би як у підлітка, котрий переживає найстрашнішу кризу перехідного віку. На його роль узяли б когось похмурого і владного. Можливо, Г’ю Джекмана. Або якогось британця, якби хотіли натякнути на його ерудованість, здобуту в Оксфорді мудрість. Напевно, це був би Дерек Джекобі.
Вероніка грала пліч-о-пліч із Дереком протягом майже тридцяти років. Він відвів її за лаштунки того вечора, коли померла її мати, і розраджував ніжним заспокійливим бурмотінням. Уже за годину вони обоє вийшли на сцену в костюмах древніх римлян і грали для чотирьохсот вісімдесяти глядачів; Господи, як він того вечора грав, і вона теж чудово впоралась і зрозуміла того вечора, що, граючи, може знайти вихід із будь-якої ситуації, і з цієї також. Усередині вона вже заспокоїлась, відпустила всі турботи, всі переживання. Вероніка вже багато років не відчувала нічого, що не було б її власним виваженим рішенням.
— Я думала, що ви зарано почали пити, — зізналася вона, звертаючись до свого сусіда. — А виявилося, що це я почала запізно.
Вероніка піднесла вгору пластянку з вином, яку їй подали з обідом, і, сказавши «Будьмо!», перехилила її.
Він відповів їй чарівною спокійною усмішкою.
— Я ніколи не бував у Фарґо, але бачив про нього якусь передачу. — Чоловік примружився. — А вам доводилося бувати у Фарґо? Мені здається, що так. Ви були якось пов’язані з криміналістикою, а потім Ієн Мак-Ґреґор задушив вас.
— Ні, любий. Ви плутаєте з «Замовленням на вбивство», і це був Джеймс Мак-Евой із зашморгом.
— Хай так. Я знав, що якось бачив, як ви помираєте. Вам часто доводилося помирати?
— О, регулярно. Якось я знімалася з Річардом Гаррісом, і йому знадобився цілий день, аби забити мене до смерті свічкою. П’ять сцен, сорок дублів. Бідолаха був виснажений, коли ми закінчили.
Сусідові очі витріщились, і Вероніка зрозуміла, що він бачив фільм і пам’ятав її роль. Тоді їй було двадцять два, і вона була оголена в кожній сцені без перебільшення. Її донька якось поцікавилася: «Мамо, а коли саме ти дізналася про одяг?» Вероніка відповіла: «Одразу після твого народження, люба».
Донька Вероніки достатньо чарівна, аби зніматися в кіно, але натомість вона робить капелюшки. Коли жінка думає про доньку, у неї болить у грудях від задоволення. Вона не заслуговує мати таку розумну, щасливу, розсудливу доньку. Коли Вероніка розмірковує про себе — про власний егоїзм та нарцисизм, свою байдужість до материнства, зосередженість на власній кар’єрі, — їй здається неймовірним, що у неї в житті є така гарна людина.
— Я Ґреґ, — каже її сусід. — Ґреґ Голдер.
— Вероніка Д’Арсі.
— Що вас привело до Лос-Анджелеса? Роль? Чи ви тут живете?
— Я мусила бути тут через апокаліпсис. Граю мудру літню жінку в пустелі. Це моє припущення, що там буде пустеля. Я бачила лише зелений екран. Сподіваюся, справжній апокаліпсис прийде не раніше, ніж фільм з’явиться в кінотеатрах. Як гадаєте, так і буде?
Ґреґ визирає з вікна на пейзаж із хмар.
— Звісно. Це ж Північна Корея, а не Китай. Чим вони можуть у нас влучити? Ми не матимемо жодного апокаліпсису. Напевно, на відміну від них.
— Скільки людей живуть у Північній Кореї? — цікавиться дівчинка з іншого боку проходу, ота, в химерно великих окулярах. Вона уважно слухає їх, а тепер дуже по-дорослому нахиляється ближче.
Її мати напружено усміхається Ґреґові й Вероніці та поплескує дитину по руці.
— Не заважай іншим пасажирам, люба.
— Вона мені не заважає, — заспокоює чоловік. — Не знаю, дитино. Чимало людей мешкають на фермах, розкиданих десь у сільській місцевості. Гадаю, там є тільки одне велике місто. У будь-якому разі, я переконаний, із більшістю з них усе буде гаразд.
Дівчинка відкидається в кріслі та обмірковує почуте, а потім скручується на сидінні, щоб пошепотітися з мамою. Її мати міцно заплющує очі й хитає головою. Вероніка замислюється, чи помічає жінка, що досі поплескує дитину по руці.
— У мене теж є донька приблизно її віку, — повідомляє Ґреґ.
— А у мене є донька приблизно вашого віку, — озивається Вероніка. — Я люблю її понад усе у світі.
— Ага. Я теж. Я маю на увазі свою доньку, а не вашу. Утім, переконаний, ваша теж прекрасна.
— Ви повертаєтеся додому, до неї?
— Так. Дружина зателефонувала, щоб запитати, чи можу я перервати відрядження. Вона закохана в чоловіка, з котрим познайомилася у фейсбуці, і хоче, щоб я попіклувався про дитину, аби вона могла поїхати до Торонто на побачення з ним.